Павло Загребельний - День для прийдешнього

Становище наше надзвичайно важке. Бо якраз зараз треба описати випадок, що має трохи спільного з нервичним зв’язком, розповісти про маленьку подію, яка для критичного розуму, звичайно ж, видається неймовірною, але в нас немає виходу, ми зобов’язані реєструвати все, що відбувалося того дня і перед дверима кабінету Василя Васильовича Кукулика, і в самому кабінеті.

Отже, майже в той самий час, як по той бік дверей кабінету в приймальні пролунав голос Вероніки Кукулик, яка наказувала Тані: «Виключіть», в самому кабінеті теж пролунав жіночий голос, а раз там присутня була єдина жінка, то голос той міг належати тільки Тетяні Василівні, і він справді належав їй, і вимовила вона те саме слово, що й Вероніка: «Виключіть». Тільки там наказувала дочка, а тут наказ адресувався до її батька, до Василя Васильовича Кукулика, і звучав так само категорично, коротко й вимогливо: «Виключіть», і стосувався телевізора.

Ми абсолютно відмовляємося якось коментувати цю подію, не станемо підводити під неї жодного наукового фундаменту, заздалегідь знімаємо з себе будь-яку відповідальність за такий дивовижний збіг і можемо тільки сказати, що таку розкіш може дозволити собі лише сліпий випадок. Бо ж подумайте: однакове слово, майже в той самий час, та ще й переплетене, так би мовити, гомогенністю, тобто однорідністю, суб’єкта і об’єкта, бо з одного боку суб’єктом виступала дочка, а з другого боку слугував об’єктом батько. Простіше кажучи, з одного боку кричала дочка, а з другого боку кричали на батька. А крик був той самий: «Виключіть!»

Діжа причиняв двері, зайшовши до кабінету. Телевізор замовк, бо Кукулик з дивною для нього поквапливістю виконав наказ Тетяни Василівни і сідав на своє крісло, потираючи руки, наче вони в нього заклякли.

— Я хочу спитати вас усіх: що вам казав товариш Кошарний, даючи на рецензію проекти?

Зачарованість діяла ще й досі. Що могла сказати ота клята телефонна трубка Тетяні Василівні? Чому вона вже ось протягом півгодини тільки й знає, що повторювати це запитання, хоч ти кілок їй на голові теши! Ні футбол, ні цигарка, ні його, Кукуликові, погляди не впливають, не діють, не помагають.

Діжа почув запитання Тетяни Василівни спиною. Він не знав, що відбувалося тут за останні півгодини, і тому вирішив, що запитання Тетяни Василівни спрямоване до нього. Ще не згасивши білого шаленства в очах, викликаного власними думками по той бік дверей, Діжа повернувся до присутніх, промовив голосно, з викликом:

— А що міг сказати Кошарний? Насамперед він сумнівався в наших розумових здібностях. Не міг припустити, що ми можемо щось самостійно вирішити. Він хотів виступити бабою-повитухою нашої думки. Він організовував громадську думку! До мене аж на Нивки приїздив, дивився, як я голюсь, вмовляв хвалити «Космос» і лаяти «Сонце». Бо, мовляв, більшість за «Космос». Так погані слідчі шантажують звинувачених. Одному кажуть, що товариш виказав його, а товаришеві кажуть, що його виказав той. Тоді кожен з них, лякаючись відстати, починає валити на свого спільника. Ну, та це приклад не зовсім вдалий... Справа не в цьому. Просто я збагнув, що Кошарний чомусь жити не може без цього «Космосу». Ну гаразд. А я не можу без «Сонця». От ми й не зійшлися. А кому «Космос» був потрібний, той пішов за намовлянням Кошарного. Що ж...

— Ви думайте, коли говорите! — з прихованою загрозою в голосі сказав Кошарний.

— А я думаю.

— От-от, думайте!

Діжа мовчки розвів руками. На нього дивилися з настороженим вичікуванням. Що він ще скаже? Мало того, що він дратував їх цілий день своїми півнячими вихватками, — він ще й тепер... Звинувачував мало не в якійсь злочинній змові з Кошарним. Зрештою Кошарний теж мав право на свою власну думку, йому теж міг подобатися якийсь проект, а якийсь не подобатися, він міг і сказати про це своїм товаришам. Що ж тут такого? І до чого це дивне запитання Тетяни Василівни? Так думали майже всі присутні, а може, навіть усі, включаючи й Брайка, і академіка, і секретаря міськкому. А поки вони думали й мовчали, Діжа вибалакувався до кінця. Спинитися тепер він не міг.

— Виявляється, у нас і досі не перевелися мастаки штучно створювати громадську думку, — з неприхованою зловтіхою говорив він. — Наплодили цілі оберемки геніїв з титулом: «Є така думка». Залізе, бувало, за стіл головуючого, візьме папірець, на якому нічого не написано, проскрипить: «Є така думка» — і сиди, мовчи й чухай чуба, бо вже тобі робити тут нічого, вже «думка є». А чому вона є? Де вона взялася? Як вона могла виникнути поза моєю й твоєю головою, поза нашими головами, поза головами тих, хто покликаний створювати цю думку, формувати її, народжувати? Це нагадує непорочне зачаття діви Марії. Але та хоч принесла Ісуса, а я? В мою голову вкладають чужу думку і виймають її, мов з холодильника, точнісінько такою. Жодних видозмін! А навіщо ж тоді, питається, моя голова? Носити капелюх? Ходити до перукарні? Фотографуватися для паспорта?