Павло Загребельний - День для прийдешнього

— Крикун, — промимрив Діжа і знов почервонів від несподіванки. — Пробачте, — сказав він, — я вискочив на хвилинку, мені знов треба туди. — «Докрикувати до кінця», — подумав, просуваючись у вузький тамбур між подвійними дверима Кукуликового кабінету.

Дві дівчини подивилися одна на одну. Розвідка поглядами. В їхніх поглядах можна було вичитати страх і сподівання. Кожна боялася за своє, кожна сподівалася на своє, а в очах малювалося те саме: сполохані тіні сподівань пролітали, мов чорнокрилі птахи. Коментатор вицокував язиком. Шкодував, що тренер киян Соловйов вирішив замінити Басалика. «Басалик тільки розігрався. Він уже почав обводити своїх опікунів. Стрімко пройшов ...» Так і в житті, думала Таня, хтось когось має замінювати. І Кукулика колись замінять. Може, й справді, той невідомий Пушкар, про якого так закохано говорить Вероніка. Думки її йшли, мов шаруваті хмари в небі. Зверху одні, під ними ще, а глибше — зовсім затаєні; вона й самій собі не признавалася, що там, на самих глибинах свідомості, пливуть ще якісь думки, пливуть незалежно від її волі й бажання, і думки ці читалися там: «Замінювати... Замінюють у житті і... в серці... І в Діжиному серці тепер хтось має замінити Вероніку... Не тепер, а згодом, але однаково...» Була й ще думка. Але водночас і не було її. Таня не допускала її до себе, вона не мала права допустити, це було б зовсім жорстоко по відношенню до Діжі... Але Вероніку вона тепер майже любила.

І коли звернулася до неї, то в голосі Таниному звучала приязнь:

— Ви... любите...

— Що, — скинулася Вероніка, — що?

— Ви любите футбол?

— Футбол? — Вероніка засміялася, і Таня побачила, яка та все-таки вродлива, які в неї соковиті губи, які широкі очі, скільки в них зеленого чуда. — Я його ненавиджу!

— І я теж, — Таня засміялася, стала зовсім ласкавою, доброю, без хизування перейшла кімнату, висмикнула штепсель, коментатор захлинувся, стало тихо.

— Ну, що ми робитимемо? — спитала Вероніка, довірливо дивлячись на неї, на свою спільницю.

— Ждатимемо, — відповіла Таня. — Вже скоро. Якщо тільки вони там не перервуть засідання і не стануть дивитися футбол по телевізору. Кошарний, ви ж знаєте його, він такий запеклий болільник!

— Я його терпіти не можу!

— І я теж.

— У нас з вами багато спільного. Як вас звати?

— Таня.

— А мене... Та ви ж знаєте! Таню, давайте... Якщо все обійдеться гаразд і Володин проект... Одним словом, я вас запрошую! З вашим приятелем! Адже у вас він є? Не може ж не бути в такої дівчини.

— Спасибі... Але в мене...

Слово «нема» вона не могла вимовити. Не слухалися губи. Просто дивно, як це вони могли не слухатися. Ворушилися, але слово з них не видобувалося, хоч плач. І таке ж коротеньке слово «нема».

— Знаєте що, — сказала вона відчайдушно, — якщо справді... то ви... запросіть товариша Діжу!

— Діжу? Неодмінно! Це вже вирішено. Я на нього загадала сьогодні: «Любиш — не любиш». Знаєте, як на ромашку.

— Не треба, — раптом тихо сказала Таня. Вона стояла посеред кімнати, опустивши руки, зблідла, розгублена. — Не треба його запрошувати.

— Але ж ви тільки що... Та ви просто чудна якась дівчина. Таню! Ви мене чуєте? Навіщо ви знову?

Таня не знала, що вона робить і навіщо? Якби ж то їй хто міг пояснити. Вона знов опинилася коло гучномовця «Весна» і знов тикнула чорний штепсель у розетку. Коментатор зраділо заревів від захвату, одержавши ще двох чарівних слухачок.

— Виключіть! — гукнула Вероніка. — Ви ж казали, що не любите...

Один геоморфолог (його можна популярніше назвати ще геологом або й просто географом) у своїй книжці, присвяченій опису нашої планети, висловив таке досить глибокодумне твердження. Земля стискується, внаслідок чого виділяється велика кількість тепла, яке нагріває Землю, внаслідок чого вона... розширюється... Так що ж — хотілося спитати того геоморфолога, — стискується Земля чи розширюється? І чи не нагадує таке твердження відомої побрехеньки, як два вовки загризлися і зжерли один одного, лишивши тільки хвости?

Але ми підемо далі й поставимо запитання вже перед іншими вченими, перед тими вченими, які досліджують людину, що для нас найцікавіше. Так от. Чи буває синхронність думок і почуттів? Чи буває так, що мати глупої ночі за сотні кілометрів відчує, що з її дитиною щось не гаразд, і прокидається, і вже не може заснути? Чи буває таке, що людям, які кохають одне одного, сняться однакові сни? Чи можемо ми підтвердити легенди про те, що тібетські далай-лами, сидячи в своєму палаці Потала в Лхасі, могли в думці наказати якомусь тібетському князькові прибути до столиці і той вловлював цей безмовний наказ за тисячу кілометрів, сідлав свого волохатого коника й вирушав у далеку подорож на поклін до далай-лами? Вчені кажуть: телепатія. Тобто передача почуттів на відстань. А як це пояснити? Вчені кажуть: нервичний зв’язок. Тобто нервичний зв’язок пояснюється... нервичним зв’язком. Біологічна алхімія.