Павло Загребельний - День для прийдешнього

Вона взяла трубку. Дзвонили до Тетяни Василівни. Діжа упав на диван, простягнув свої цибаті ноги, помахав навлежки руками.

— Що я робив сьогодні? Цілий день проголошував абеткові істини. Чуєте, Таню? Іван Діжа читав перед шановною аудиторією абетку. Переставляв тридцять дві літери, групував їх то так, то сяк, комбінував з них всілякі хитрі речі. Ну, гаразд, я мовив абеткові істини. А що робить людство протягом усієї своєї історії? Що воно мовить устами великих філософів і революціонерів? Іноді аж надто абеткові істини. Наприклад: «Людина повинна бути щасливою». І все залежить, хто як ставиться до цієї абеткової істини. Іноді — з якого боку від неї знаходиться. Тоді істина перетворюється на барикаду.

Таня вже поклала трубку. Жеребило промовив своє останнє «зрі-каюсь...». За подвійними дверима Кукуликового кабінету в цей час починалася буря, починався шторм, але ні вона, ні Діжа про це не відали. Діжа, щоправда, заповідав шторм вже під час виступу секретаря міськкому, тому й вийшов, бо знав, що вже йому там робити нічого, але Таня ще не знала нічого. Вона слухала Івана. «Людина повинна бути щасливою». Вій такий розумний, але від цього, мабуть, ще безсердечніший. Чому ж ти не хочеш зробити, щоб людина була щасливою? Ось вона сидить перед тобою, ця людина. У неї великі сірі очі, у неї прекрасна зачіска, ніжне обличчя, вона висока й струнка, на неї задивляються київські хлопці, своїми коротенькими спідничками, які туго обтягують її стегна, вона спокушає навіть непідкупних дружинників. А ти качаєшся по цьому клятому дивану й щодня філософствуєш, показуєш свій відточений, мов бритва, розум — а де ж твоє серце?

І враз Діжа схопився з дивана так, ніби крізь нього пропустили електрострум. Ще дивніше: він зблід. Потім залився червоним, полум’яніло його обличчя, полум’яніла шия, йому стало жарко, він хапнув ротом повітря.

До приймальні, щулячи плечі, зайшла висока, як і Таня, дівчина, з білим волоссям, білолиця, білошия, стала на порозі, швидко окинула поглядом присутніх і білим (Таня могла б заприсягтися, що це було справді так!), білим голосом промовила, дивлячись поверх Діжиної голови:

— Здається, товариш Діжа?

— Здрастуйте, — сказав той. Такого дурного голосу Таня в Діжі ніколи не чула. Болісна підозра ворухнулася в неї в серці. Підозра миттю переросла в упевненість, коли Таня побачила, як незнайома подала Діжі руку і як той ухопив її.

— Ви до кого? — спитала через Діжину голову Таня. — У нас сьогодні жюрі. І взагалі робочий день закінчився. Вже вечір.

— Але ж ви працюєте? — сказала та.

— Це моя справа.

— Ну, а я — Вероніка. Ви чули про мене? Вероніка Кукулик. І я прийшла, — вона думала тільки мить. Тільки мить їй вистачило, щоб прочитати тайнопис Таниних почуттів і нанести найдошкульніший удар цій нечемній секретарці, — я прийшла до товариша Діжі. Що ви мені скажете втішного, товаришу Діжа?

Іван розгубився.

— Тобто? — промимрив він, і знов Таня з обуренням і жалем зауважила не властиве Діжі зніяковіння. — Я вас не розумію, Вероніко.

— Я ж вам сьогодні дзвонила.

«Ти сьогодні не дзвонила, а тарабанила цілий день і заважала тут усім працювати», — хотілося вигукнути Тані.

— А-а, ну, це, знаєте... — Діжа жував слова. Він наче подавився кісткою від риби.

— Я прийшла, щоб першою дізнатися про наслідки, — рішуче оголосила Вероніка.

— Вас це так обходить? — зробив несміливу спробу відшукати свою повсякчасну впевненість Діжа.

— Надзвичайно! Це питання мого життя!

— Що ж, за півгодини ви, мабуть, дізнаєтесь, жити вам чи вмирати, — сумирно відповів Діжа.

Таня не розуміла нічого. Спершу їй здалося, що між цими двома давня змова, що сьогоднішня зустріч — тільки одна з тисяч їхніх зустрічей, що саме через цю дівчину Діжа й був завжди такий невразливий на дівочі чари. А тепер виходило, що вони... Діжа червонів і далі, навіть спітнів. А та біліла своєю привабою, була холодна як лід, і її зелені очі теж були як лід. Чого їй тут треба? Яке життя? Чиє? Хіба й вона архітектор? Таня трохи знала про «Космос». Більше догадувалася, ніж знала. Але ще й ця дівчина? Невже й вона — там?

— Ви дозволите мені сісти? — звертаючись чи то до Тані, чи до Діжі, спитала Вероніка. — Я замоталася до смерті. Цілий день не присідаючи! І головне — нічого невідомо! Й досі нічого! А той бовдур не міг сказати хоча б учора, хоча б сьогодні зранку.

— Це для вас так важливо? — киваючи на зачинені двері кабінету, тихо спитав Діжа.

— Уявіть собі! Я егоїстка! Мене зараз зовсім не хвилює, з ким зустрівся Кеннеді, і куди поїде Аденауер, і що робиться в Західному Берліні, і які країни будуй брати участь у спільному європейському ринкові, і що діється в Конго, і за якою ще елементарною часткою ганяються наші й американські фізики, і формула дезоксирибонуклеїнової кислоти теж мене зовсім-зовсім не цікавить. Мені потрібно тільки знати, чи одержить премію проект Володимира Пушкаря, студента-дипломника вечірнього відділення Київського будівельного інституту.