Павло Загребельний - День для прийдешнього

* * *

...А я не знала нічого, опріч страху. Колись я вже пережила такий страх і гадала, що він більше не повернеться, а він знов був тут. Він був у листі дерев, у несміливих травах, що пробивалися з-під торішнього листя, і в торішньому листі він був, і в молодому запаху весняного лісу, і в моєму голосі, і в моїх руках, і в моїх очах, і в усьому моєму тілі. Щось казав мені Володя, а я не чула, а чула тільки шелест листя, і шелест листя був мов шелест слів. А потім, я почула, він сказав: «Ве...», а я теж сказала: «Во...». Мабуть, ми назвали одне одного на імення, ми неначе хотіли пересвідчитися, що то ми, а не хтось інший, нам потрібна була упевненість у цьому, бо ліс зовсім зачарував нас, напоїв своїми п’янкими запахами й соками, ми стали його частиною, ми були зелені і спраглі, мов оте молоде листя... Потім я заплющила очі. Певно, Володя теж заплющив очі, бо його руки шукали мене і не знаходили, а мої руки шукали його і довго ми не могли знайти одне одного, а потім знайшли...

Звідкись узявся дощ. Ми лежали на землі, нас поливав дощ, і ми росли з землі, мов квіти. Ми були мов молоді соковиті трави. І дощ бризкав на нас, весняний чистий-пречистий дощ.

Бійтесь дощів осінніх! Вони ядучі, брудні, вони псують ніжну шкіру в дівчат, псують одяг, і хутра, і стіни нових будинків.

Зате весняні дощі — чисті, ніжні, як молодий, щойно народжений світ. Ці дощі йшли, мабуть, тоді, коли з концентричної хмари космічного пилу утворювалася наша планета. Любіть весняні дощі, які випліскують нове листя на деревах, повертають небові його первісні кольори, а будівлям — їхні справжні барви, а дівчатам — свіжість і незайманість їхніх лиць.

На дубовому листі, під дубовим листям. Колись тут, може, була смерть. Колись були, може, й народження. І будуть народження ще й ще. О, велика радість народжень, солодка темрява, вабляча невідомість!

Ми лежимо під ніжним мокрим листям на старому зжовклому листі, торішньому, позаторішньому і поза-поза-позаторішньому листі. Усі старі кохання, всі минулі кохання, поховаємо під торішнім листям, а над нами хай дихає життям листя молоде!

Обізвіться всі, чиї кохання поховали тої весни ці двоє!

Він говорив ще щось. Невиразно бурмотів, голос йому переривався, якісь слова. Але Тетяна Василівна вже нічого не чула. Тільки гриміли в її вухах слова «Космос» — це «ми». А хто «ми»? Кукулик, Кошарний і Жеребило. І Жеребило! Яка ганьба! А вони тут сидять. Два місяці рецензували. «С ученим видом знатока». Принципи. Висока вимогливість... Архітектурні канони...

Кукулик дивився на неї підбадьорливо. Мало не моргав. Ну ж бо, кінчай ту розмову! Не до телефонних переговорів тепер! Треба бити! Шаткувати капусту до кінця. Щоб наше зверху. Щоб ми з тобою перемогли. Будь-що перемогти. Нумо!

І вона дивилася на нього. Чого йому від неї треба? Її життя йшло одноманітно, зовні мовби й нецікаво, але вона мала спокій і могла віддатися роботі. Захотілося ще чогось. Її життя нагадувало розклад шкільних годин. Найнезначніші варіації, перестановка одних і тих самих уроків: арифметика, мова, малювання, ручна праця, співи... Чи були в неї співи коли-небудь? Може, забажалося співів, і з’явився в розкладі Василь Васильович Кукулик?

А він? Чого можна чекати від життя, окрім ночі з коханою жінкою? Це він казав їй. А вона вірила. Кохання — це звучить тепер по-блюзнірськи. Просто він хотів погамувати свій негаснучий апетит. Жадобу на все, що погано лежить. Все тільки для нас, тільки для Кукуликів. Маючи в обіймах жінку, втішаєшся, буцімто володієш цілим світом. Загарбати все. Все — моє. Привласнити те, що без господаря. Випадки завжди слугують підлим. Він скористався з випадку, скористався з її самотності і з її легкодухості. А тепер. Хто вона? Коханка Кукулика чи мимовільна спільниця його злочину? Що перше? І чи не однаково?

Трохи зазнала щастя. Здалося — побувала в хмарах. Кошлаті недоступно прекрасні хмари над мокрими полями. Вітер жене їх далеко-далеко, і вона під вітром, легка й розкована. Побувала в високих хмарах — і знов на землю. Хоч як тут для неї непривітно, хоч як тяжко і навіть страшно. А треба жити на землі. Навіть космонавти повертаються на землю, бо не можуть взяти її з собою. На ній жити тяжко, а без неї жити не можна.

Кукулик дивився на Тетяну Василівну вже з тривогою. Чого вона так довго тримає трубку, мовчки тримає трубку і наче щось думає, тяжке й загрозливе? Він кашлянув. Кашлянув упевнено, по-генеральськи, він готувався до тріумфу своїх намірів, які мала захистити ось ця непоказна, але могутня жінка, він знов ставав прекрасно-величним, страшним у своєму тріумфі для всіх супротивників, привабливим для своїх друзів і прибічників. Ну ж бо! Кгим-кгм!