Павло Загребельний - День для прийдешнього

А весна йде, і Київ скидає з себе зимовий сум і знов стає прекрасним і чистим, і так хочеться й собі чогось прекрасного і теплого, як сонце на київському небі... Де він узявся на мою голову, той недолуга Пушкар, отой шофер у імпортному дешевому піджачку, отой мешканець Соляної вулиці з міцними руками і міцною, ох, якою ж міцною волею!

...А що я міг зробити? Я знав: або пан, або пропав. Траплявся надзвичайний випадок перевірити свої багаторічні мрії і наміри. Отак воно, мабуть, буває з усіма. Живеш спокійно, працюєш, не забігаєш далеко наперед, все в тебе гаразд, а потім настає така хвилина, коли перед тобою, мов та статуя Командора, виростає зматеріалізоване запитання: «Навіщо живеш на світі?» І ти думаєш, чи все зробив, що міг, і всі твої думки і наміри, всі мрії й сподівання сплітаються в тугий клубок бажання подвигу, і ти йдеш на подвиг. Щодня, щохвилини, скрізь на кожному кроці хтось їде на подвиг, і цим тримається наше життя, наше суспільство, завдяки цьому воно просувається вперед, розвивається, завдяки цьому ми йдемо до комунізму. Чи плануються ці подвиги? Так, вони плануються вже самими нашими народженнями, нашим вихованням, нашою учобою, і коли водія вантажного автопарку Володимира Пушкаря приймали на вечірнє відділення будівельного інституту, то вже десь хтось мав на увазі, що через енну кількість років Пушкар збудує будинок, або школу, або лікарню, і на тій майбутній споруді у великому плані людської перспективи вже накреслив хтось за старовинним звичаєм традиційну формулу «Pushkar fecit» [2].

Так я засів за креслярську дошку і сидів півроку, забувши все на світі, викроюючи кожну вільну хвилинку, майже забувши про сон, і про відпочинок, і про їжу, і про... Вероніку.

Згадував її тільки іноді. Ішов за вікнами білий сніг, і був він білий і м’який, мов мої спогади про Вероніку. Шумів за вікном вітер уночі, і вишумлювався з голих віт осокора неповторний голос Вероніки. Мені ставало боляче й соромно. Я дзвонив до Вероніки додому або на роботу, казав кілька втішних слів і знов зникав на тижні. Чи боявся я, що її втрачу? Ні. Звідкись прийшла дивна певність того, що Вероніка вже нікуди від мене тепер не дінеться, що це — завойоване, а оте, що лежало в незакінчених кресленнях, те могло втекти, могло вислизнути з моїх рук, як казкова жар-птиця, і потім жди ще, коли знов упіймаєш її за хвіст і вискубеш хоч пір’їну.

...Я сказала йому тоді: «Якщо ти вільний, то це ще не означає, що вільна я. Тепер я дуже зайнята». Такі дитячі залякування на нього абсолютно не подіяли. Пам’ятаю, якось взимку він з сяючим обличчям подав мені паперовий кульочок. «Що це?!» — «Чудо природи! Єгипетські фініки!» — «Фе, — сказала я, — ненавиджу фініки! В дитинстві я об’їлася ними, з тих пір не можу дивитися на цю солодку гидоту!»

Якого-небудь Гнатка Косаревича такі мої слова вбили б на цілий місяць! Я знала, як подіяти на київських хлопців. Але не на цього! Володя забрав свій кульочок, повертів його в руках, сказав роздумливо: «Не у всіх же було фінікове дитинство».

Так само з дівочими вивертами і відмовами. Володя просто нездатен був зрозуміти будь-яку відмову. Мені поталанило на деспота! Такий собі майбутній домашній тиранчик. «Ну як же так, — кислим голосом заспівав він своєї фараонської пісеньки, — я ж так ждав, тепер от звільнився...» Він ждав! Він страждав, він недосипав ночей, думав про те, як нам зустрітися, як провести вихідний день, як сходити в кіно, в театр, на будапештський балет на льоду. Це все він, а не я! От вам чоловіча логіка! А ще докоряють жінкам за їхню непослідовність. Можна влаштувати екскурсії на Татарку до товариша Пушкаря або просто до Володі Пушкаря і знайомитися з цим київським експонатом чоловічої непослідовності і алогізму. «Ну, гаразд, — сказала я, — що ти пропонуєш?» — «А ти що пропонуєш?» Він так ждав і так надіявся на цей день, що навіть не підготував жодної путящої пропозиції. «Не знаю, — сказала я, — я просто не думала. У мене були свої плани, та й зараз ще є, так що...» Він таки злякався! «Ну, Вероніко, — заскімлив, — я ж так ждав... Повір мені, що я не міг... Клята робота зовсім замучила... Але тепер нарешті я вільний, як птах... Тепер лише ждати, що вийде з моєї роботи... Якщо вийде, то... Тоді ура!.. Але завтра... Знаєш що? Я витяг свого моторолера». — «Надзвичайно зворушена. А отже, ти знайшов також санчата, якими спускався колись з гори? І тепер передаси їх до історичного музею з табличкою: «На цих санчатах катався славнозвісний В. Пушкар, коли йому було шість років». — «Ти все смієшся, а я серйозно, — сказав він. — Моторолер мій так і рветься. Давай поїдемо завтра в ліс. Куди-небудь за Куренівку. Листя на дубах уже закучерявилося. Це ж така краса». У мене в серці так і заспівало: «Поведи мене, поведи», але вголос я сказала: «Виходить, ти ждав, поки на дубах закучерявиться листя? Але не всі ж такі довготерплячі. Уяви собі, що я вже була у всіх київських лісах і вже бачила буквально все, що там можна побачити». — «Я ж не знав», — сказав він, і я по голосу почула, який він засмучений, розчарований і навіть зляканий. Мені хотілося ще подратувати його, щоб хоч трохи відплатити за довгу зиму і за довгу весну чекання, але я пожаліла Володю і згодилася: «Поїдемо. Тільки не барися, щоб повернутися додому ще до обіду. У мене справи». Останнє додала просто так: щоб прикрити шляхи для відступу, хоч знала, що відступати мені не доведеться, нікуди відступати.