Павло Загребельний - День для прийдешнього

* * *

...І от моя «Вятка» везе мас по вулиці Артема. Я відчуваю в себе на шиї гаряче дихання Вероніки, її міцні округлі коліна доторкуються до моїх ніг ззаду, на виїмках вона злякано ойкає і охоплює мене однією рукою, на крутих віражах щось мені кричить, але я не чую, в мене йде обертом голова, я зовсім п’яний від весни, від запаморочливо швидкої їзди, від незвичайної близькості дівочого тіла, якої мені ще ніколи не доводилося переживати. Ми їдемо довго-довго. Стоїмо перед світлофорами, спокійно обпираючись ногами об асфальт, і тільки наш «ролик» нетерпляче пострілює мотором. Ми переганяємо вантажні машини і ввічливо поступаємося легковим таксі, що завжди квапляться, мов на пожежу; нам хочеться добратися до лісу якомога швидше, щоб відітхнути від міста, забути про нього, а потім скучити за ним і повернутися на його вулиці, мов після довгої розлуки; але водночас ми й не квапимося, нам приємно обом отак їхати, дотикаючись одне одного, зливаючись в одне дихання, ми б їхали так цілий день і цілу ніч. Від шосе відриваються прожилки доріжок і гулькають у ліс, між сосни, між берези й дуби. Ось Вероніка притискується до мене ще міцніше і гукає мені просто в вухо: «Отуди!» Ми вискакуємо на лівий бік шосе, перевалюємо через неглибокий роз’їжджений рівчак — і вже ми в лісі. Три доріжки розходяться між соснами, мов сліди величезного таємничого птаха. «По якій?» — скошуючи око, щоб побачити хоч краєчок обличчя Вероніки, кричу я. «По середній!» — відповідає вона. Ми летимо вгору, котимось через наїжачений соснами косогір, за ним — широка долина, заврунена зеленим дубовим листям, круглими шапками дубів, високих, старезних і ще зовсім молодих, низькорослих, і навіть кущів дубових, Вероніка ахкає від захвату, обіймає мене вже обома руками, я мало не втрачаю рівноваги, кричу на неї, ми летимо вниз і вниз, доріжка звужується, ось вона вже просто стежечка, а потім і стежечка зникає, під шинами шурхотить торішнє дубове листя, ми зариваємося в дубову гущавину, стоп! — перед нами старий, закиданий паліччям і перепрілим листям окоп, видно, кулеметна ячейка, повернута бруствером в бік Києва, приткнута до самого кореневища столітнього дуба, який сів на неї ось уже майже двадцять років свої жолуді й прикриває її своїм листям. Я кладу моторолер коло окопу, випростовуюсь до хряскоту в спині, дивлюся на Вероніку, вона дивиться на мене. Потім ми дивимося на окоп.

— Окоп? — питає вона.

— Окоп.

— Чий? Наш?

— Звичайно, наш. Наші тоді наступали з боку Нових Петрівців. Ішли лісом на Київ.

— Може, тут загинули наші солдати? В оцьому окопі була, смерть?

— Ні, навряд. Гинули між окопами. Тут зупинялися, постріляли, подавили фашистські вогневі точки — і вперед.

— А якщо не подавити вогневих точок?

— Все одно — вперед. Бо, сидячи в окопі, війни не виграєш, В окопі й не вмирали. Рідко, в усякому разі. Тим більше в густому лісі. Гинули між окопами. Мій батько теж так загинув. Біг в атаку, впав і більше не підвівся. Піхотинець.

— Мені страшно, — сказала Вероніка.

— Це гарний страх.

— Може, й так, — не стала вона заперечувати. — Дай мені руку.

Я дав їй руку, і ми пішли в окоп, ще нижче, у вибалок, а потім по схилу, який підіймався полого і повільно, і на вершині того схилу, певно, ховалися тоді восени сорок третього фашистські автоматники, і, коли наші хлопці вилізли з свого окопчика і теж побралися, як оце ми, вгору, їх зустріла смерть.

— Навіть не віриться, — прошепотіла Вероніка, — не віриться, щоб у такому лісі, серед такої краси вбивали людей.

Я мовчав. Вперше я побачив, який справді прекрасний дубовий ліс повесні, побачив різьблене зелене листя на міцних вітах, відчув запахи, які струменіли звідусіль: і з землі, і з дерев, і з самого повітря, — і мені теж не вірилося, що тут могла колись гніздитися смерть, бо все дихало тут життям, вічністю, силою. Я стиснув Вероніці руку.

Шуліки кричали у дубовому лісі. Вони завжди кричать повесні у дубових лісах: «Ха-р-р-р! Хар-р-р-р!» Мов стріпує ліс з себе задуму, ніби хоче гукнути: «Я живу, росту!» Ніде б нам не було так дивно-гарно, як тут, серед цих дерев. В розірваних хмарках над нашими головами пропливало десь сонце, зазирало вниз, кидало на землю і на наші обличчя тіні. Тіні пливли, як риби, а то раптом скакали, мов олені, мов коні, різьблені тіні від листя й гілок і від нашого хвилювання. Я побачив дівочі очі, і вони були зовсім не такі, як тої новорічної ночі. Страх зробив їх більшими, вони мінилися якимись дикими барвами, я ніколи не бачив таких очей і не знав, що можуть бути такі очі. Мабуть, вони могли бути такі тільки у Вероніки. Її уста були зовсім близько. Поцілувати не нахиляючись. Цілувати, цілувати, цілувати! Забути про все! Де ж ти був до цього? Що робив? Чому не цілував цих уст? Кому потрібен твій проект, коли такі уста ждали? Хіба не промовляє до тебе малюнок дівочого рота більше і голосніше, ніж тисяча найдосконаліших архітектурних витворів?