Ірен Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

А можливо, так воно і було? Я лежала, як безпритульний осінній лист, на якому написано щось незрозуміле, а він підібрав мене, щоб прочитати? А помітивши на ньому якусь абракадабру, зіткану з рожевих ієрогліфів, почав розшифровувати їх не очима, а пальцями — шар за шаром здираючи тоненьку шкіру? Ми так робили в дитинстві — обдирали кленове листя, залишаючи тільки «кістяк», що нагадував долоню скелета. І лякали ним одне одного.

Може, так воно і сталося? Я йшла з інституту (так-так, я провчилася на філологічному факультеті два роки) — він підійшов і запитав: «Дівчино, котра година?» Він був старший і такий… Я б сказала, охайний — у костюмі, в синій краватці з маленькими червоними парасольками (чомусь ці парасольки зворушили мене найбільше), в лакованих черевиках…

Мені всі заздрили. Адже хто вчиться на філологічному — самі наречені, доля яких — доля книжкових мишей. Хоча, присягаюсь, я так не думала. Але в цьому були впевнені всі мої рідні й тому в один голос оспівували Вадима. Але це було непотрібно, бо я й сама була готова співати осанну тому весняному дню. Я стрибнула в його кишеню і скрутилася там бубликом. Навіть інститут закинула.

…Отже, вискочивши посеред майдану, мов шоу-зірка, я згасла і швидко дала задній хід. На лаву.

…Є речі, які я завжди викреслювала з пам'яті, - з ними не можна жити. Мабуть, у кожного є такі згадки. Вони існують під нашаруванням днів, клопотів, проблем, драм і комедій. Але якщо ввесь час ятрити їх і поливати живою водою — зрештою вони розростаються і душать тебе, випивають усі соки, мов омела з дерева. Тому їх треба викреслювати і намагатися ніколи не згадувати.

Це було моїм правилом.

Я завжди боялася йти у своїх міркуваннях у глиб цих спогадів, я витирала їх подібно до того, як витирають текст, натискаючи в комп'ютері клавішу «Delete». Але часом, допомагаючи Вадикові зробити якісь документи, я думала: куди зникає помилковий текст, в який простір він йде? І чи взагалі — зникає? А можливо, він починає свої незбагненні мандри в мережі. І зрештою хтось на іншому кінці світу знаходить його в своєму комп'ютері та дивується — звідки воно взялося? І знову «вбиває», щоб помилковий текст продовжував свої навколосвітні агасферівські подорожі…

Коли я починала про це говорити, Вадик сердився і пояснював, що є така функція — «кошик». Усе йде в «кошик», а звідти бажано нічого не видаляти, бо потім може знадобитися. Для чого?

Для того…

…для того…

аби чудовим останнім осіннім днем відчути гостре щастя — просто так. І зрозуміти, що так мало бути часто.

Дуже часто.

Часто — і у всіх!

Бо ніхто не може знати, коли його, мов зіпсовану запальничку, викинуть із кишені. Або коли тобі на голову звалиться гільйотина.

Я сиділа по горло в сонці, навіть рук своїх не бачила — таке воно було сліпуче — і думала, що мені варто згадати все. І саме тепер, поки я не повернулася додому. Адже додому я повернуся іншою. Хоча я ще не знала, якою саме — заплаканою, хворою, розчавленою чи… байдужою. Отже, я полізла до «кошика»…

…Три роки тому. Вечір, 30 грудня.

Я стою в непролазних джунглях велетенської передноворічної черги в супермаркеті. Ці черги перед Новим роком — суцільна катастрофа! Власне, для мене — це щорічна катастрофа, адже Вадик у цей час здає річні звіти і його краще не чіпати з дурними проханнями щодо покупок. Мені здається, що ці банківські «звіти» вигадані особисто для мене, аби весь святковий клопіт я несла на своїх плечах, тобто… везла в картатій сумці на високих коліщатках, яку ми дуже вдало купили. Я стою в черзі з візком, заваленим та заставленим пляшками, сітками із овочами, пакунками, бляшанками, згортками.

Звісно, можна було б усе купувати заздалегідь. Але мені краще зробити все в один день, адже до і після нього в мене неймовірна кількість клієнток — за останнє десятиріччя зимових свят значно побільшало. Якось одна пані прийшла до нас додому під вечір 31-го (бувають і такі)…

Я стою і час від часу звітую Вадику по мобільному.

Він уже вдома. І телефонує кожні півгодини, бо нудьгує. Я докладно розповідаю, що купила і що планую придбати у бабусь, які сидять під магазином із слоїками різної смакоти. Жінки в черзі привітно та приязно всміхаються. Такі воркотіння в слухавку їм знайомі. Але не всім так турботливо телефонують. Я тихо кажу про салат із свіжих овочів (дуже смачно їсти його серед зими!) і раптом заклякаю: олія!

Забула про олію!

Розвертаюсь, іду в глиб магазину і розумію, що я — кретинка! Треба було залишити візок в черзі! Як потім повернутися на те саме місце! Обертаючись до людської вервиці, розумію, що все одно б не знайшла кінця-краю!