Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Ні фіга, Віталя, я не розумію.

— Та все ти розумієш. Дивись, хто наші найлютіші вороги? Гопніки, правильно? А чим вони займаються? Вони ж бухають, курять траву, а чим ми кращі від них? Лише тим, що не збиваємо бабки з малоліток. А я тобі скажу, чому ми цим не займаємося, — тому що ми сцикуни. Гопніки навіть кращі за нас. Вони не сцять, ні, в принципі, всі люди сцять, вони також сцять, але все одно роблять, вони пацани, розумієш. ПАЦАНИ. А ми тьолки, тому що ніколи нічого в цьому житті не досягнемо, ніколи ніхто нам не допоможе, і ми це дуже добре знаємо, ми знаємо, що так довго тягтися не буде, що от-от і мама з Вєрою приїдуть сюди жити, закінчиться наша лафа, мене вони стопудово виженуть, вони мені скажуть, пацан, ти вже нас всіх допік. Мене, Дядьсірьогу, Вєру, врешті-решт, так що давай, Віталя, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Розумієш, чувак, а де мені жити? У нас є ще одна квартира, але її знімають ці казахи, і мені ніхто не дозволить жити там, у цій квартирі, тому що там живуть ці йобані казахи, вони в сім'ю гроші несуть, а що можу принести я? Треба щось вирішувати, треба зриватися і кудись валити.

— Куди? — питаю я.

— Ну не знаю. Давай знаєш що?

— Що?

— Давай, — каже Віталя, — організуємо щось типу бродячого театру і будемо гастролювати по Європі, заробимо купу бабла, переїдемо в інше місто, у той же Київ, або я знаю.

— Це без мене, Вій, я і так з цього Києва втік.

— Ну добре, тоді бізнес. У нас може бути класний бізнес!

— Тобто?

— Бізнес буде у нас. Просто в мене є мутки щодо лози.

— Чого?

— Лози, — каже Вій.

— Якої лози?

— У мене є мутки щодо лози.

— Нічого не розумію.

— Ладно, тільки давай це залишиться між нами. У мене є мутки щодо лози, і ми зможемо заробити купу бабла. У мене дядь Гєна, той, що не капітан, він робить вазочки з лози. Ми можемо робити фонарі.

— Віталя, — кажу, — які фонарі?

— Ну такі китайські ліхтарики з лози. Цю справу можна поставити на конвеєр. Один плете, другий клеїть жований папір, знаєш, є такий папір жований. Так от, один плете, другий клеїть, третій фарбує, четвертий там ще щось робить. Ну, я думаю, Толяну ми що-небудь придумаємо. Буде у відділі реклами сидіти, давати оголошення до газет. У «Галімі Черкаси», наприклад.

— Це там, де ви комп'ютер вкрали?

— Ага, у «Галімі Черкаси». Розумієш, ми будемо заробляти гроші. Живі гроші…

— Віталя, чекай, а з чого ти взяв, що твої ліхтарики взагалі комусь потрібні в такій кількості?

— Тому що народ прагне! Розумієш, народу потрібні ліхтарики, ми зробимо моніторинг ринку, відстежимо всі ці маркетингові штуки, і у нас все закрутиться…

— Не закрутиться, — кажу.

— Як це? А що ж тоді? Прощавай, Віталя, жаба ти наша зелена?

— Ну, щось типу того.

— А батько? А як же мій батько? Я не хочу бути таким, як він.

— Ти таким і будеш.

— Вся наша біда, чувак, у тому, що в нас не було внутрішнього батька, чи як там це називається. У нас просто-таки не було тат. Мій намагався мене виховувати, але я ніколи не хотів бути таким, як він, ти, певно, теж.

- І я, — кажу, — не хотів. Знаєш, — почав я ділитися відвертими визнаннями, — я завжди любив свого старого, але рідко його бачив. Було враження, що він був сином планети, такий собі громадянин світу, розумієш? Він відсидів у всіх тюрмах Європи, він був скрізь, і я пишався ним, я думав, що будь-що може трапитися, але з батьком мені не було страшно, аж поки не настав такий час, знаєш, був такий час, на початку дев'яностих. Твій батько, наскільки мені відомо, ніколи не був ні в яких бригадах, з бандюками не мав ніяких зносин, а мій мав. Так от, коли вже все наче вляглося, коли ці прокляті дев'яності йшли на спад, у році так дев'яносто восьмому, перед самим дефолтом, моєму батькові почали телефонувати. Старий сказав, щоб я відповідав, що його, старого, немає. Я і відповідав. Казав, вибачте, але батько на роботі. А де він працює, твій батько, запитував у мене неприємний кабацький голос. Я не знаю, відповідав я. Одного разу, коли ми з батьком залишилися вдома удвох, у двері подзвонили. Старий заметушився, забігав, я вперше тоді побачив його таким переляканим. Він чкурнув до спальні і заліз у шафу. Відчини, каже, а якщо спитають мене, скажи, що мене немає, що я на роботі. Я так і зробив. На порозі стояв високий чувак. Навіть не стрижений. Просто високий чувак. Це все, що я пам'ятаю…

Я замовк. Потягнувся по цигарку.

- І що? Що той мудак хотів?

— Нічого не хотів. Каже, де папка? На роботі, відповів я. Не пизди. Та чесно, кажу, на роботі. А він, знаєш, так каже, типу скажи, щоб він від мене не ховався, бо якщо я його знайду, я його вб'ю. Знаєш, я такий, зачиняю двері, па, кричу, вилазь. Він висовує голову з шафи і питає в мене, що хотів той мудак? Та нічого, кажу, не хотів. Сказав, щоб ти не ховався, бо він тебе… Знаєш, тут я розумію, що я не зможу старому сказати про те, що його вб'ють, ну прикинь, як би це виглядало. Вибач, папка, але та довготелеса мудацька сука сказала, що тебе вб'є, так що не ховайся, а йди і дивись смерті в її прогнилі очниці.