Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Якщо йти на дєло, — розважливо пояснював Вій, — то треба йти ґрунтовно. Вдома все знадобиться.

Поділити комп'ютер було неважко. Толян віддав Вію двісті гривень, на цьому вони і зійшлись. Віталя купив собі куртку треспас, яку через два тижні в нього забрали цигани з Південно-Західного району, а я забрав у Толяна комп'ютер, мовляв, у тебе ж, Толян, все одно немає монітора, а в мене він є, а от комп'ютера немає.

Потім хтось, можливо якраз той мудак, у якого ревматизм, здав пацанів, і на них наїхала ментура. Толяна тримали три дні без їжі, били його ногами, але пацан не здався і подав на відділок до суду. Я вдало склав свої іспити і приїхав свідчити. Я казав, що так, справді, пацана ні за що ні про що били ногами. Так, казав я, бачив, як оцей і оцей міліціонери гатили ногами мого ліпшого друга, мого кращого товариша, з яким я, не побоюся цього слова, срав на одному унітазі. Ви подивіться, продовжував я, на чоботи цих ментяр, вони ж у них всі заляпані кров'ю мого ліпшого друга, мого товариша, з яким я колись срав.

— Ви підтверджуєте, позивач, — суворо глянув суддя на Толіка, — що срали з цим пацаном на одному унітазі?

— Підтверджую, — впевнено промовив Толян.

— Питань нема.

Коротше, платили ті менти Толяну по сімдесят п'ять гривень щомісяця за моральний та фізичний збиток. Толян приходив до поштового відділку, забирав ті гроші, крав канцелярський клей і йшов додому.

— Знаєш, чувак, — сказав мені Толік, — забирай того комп'ютера назавжди. І на, бери, пригощайся, — протягнув він мені пачку «кента».

У нас, як і в Румунії, за Фішером, пачка «кента» була твердою валютою…

Якось ми залишилися з Віталіком наодинці. Толян вирішував свої безкінечні проблеми з Орханом, а Фріл разом з двома десятками таких, як він, сидів у якомусь темному і задушливому підвалі, в цеху з ремонту шкіргалантереї, і підробляв підписи за якихось кандидатів у президенти. Це був 2004 рік. Тоді всі все підробляли.

Я придбав пляшку коньяку, і ми з Вієм сиділи і, як це правильно сказати, типу «робили бізнес». Пили коньяк та палили цигарки. Розмовляли ми про життя та іншу незрозумілу фігню. Взагалі, той час мені згадується виключно в розмовах про життя. Це слово набуло відтінку вічності, ми його затирали до дір, воно хвилювало нас більше, ніш саме його етимологічне значення, яке безпосередньо стосувалося нас.

Віталя, як завжди, почав зі своєї коронної фішки:

— Жизнь, — сказав Вій.

— Чекай-чекай, — перебив я його. — Яка жизнь?

— Галіма жизнь, — продовжив Вій.

Мене це почало дратувати. Від слова «жизнь» мені вже коти шкребли душу та серце, вони обсцикали мою душу та моє серце, але воно, це слово, залишалося більше ніж словом, вимовивши його, можна було пояснити і виправдати все на світі: починаючи від порожнього холодильника і закінчуючи глобальним, невичерпним болем всієї планети.

— Розумієш, чувак, — не вгамовувався Віталя, — іноді буває так важко, іноді всі з тебе глузують, мовляв, подивіться, жаба. А яка ж я жаба, а? Нє, ну ти мені скажи, яка я жаба?

— Та ти не жаба, чувак, — розводжу я руками. А що я ще можу робити?

— Та ні, якраз жаба, — каже Віталя, ковтаючи повітря. — Вони кажуть, пацан, ти ніколи нічого не зможеш зробити путнього, ти непутящий, чувак, ти гівно, жаба. Я іноді прокидаюся і думаю, ну все, починаю нове життя, роблю зарядку, бігаю до парку Хіміків, не курю, прибираю в хаті, ну, вибач, ми прибираємо, ти ж сам бачив, я навіть іноді купую туалетний папір, ну це так, щоб мамка не приїжджала і не казала, Віталя, йоб твою мать, так і так, Дядьсірьога знову твого Августа з унітазу витягав. Ну да, Августа, я все розумію, ми чотири місяці підтиралися афішами з цим кінченим ді-джеєм Августом. Так от, починаю нове життя, але через півгодини у мене опускаються руки, я знову починаю палити, знову ні фіга не роблю і думаю, що скоріш за все почну нове життя завтра, адже завтра саме час почати нове життя. І не починаю. Ти хоч не говориш про нове життя, ти так, спокійно перетворюєшся на тваринку, і взагалі, чувак, ми всі перетворюємось на метаплазматичні створіння, у нас всі рецептори атрофуються, розумієш?

— Ні, не розумію. Віталя, ми ж читаємо якісь книжки, щось пишемо, у нас он, бачиш, які розмови, переважно про жизнь, ми розвиваємося.

— Та де ми, блядь, розвиваємося? — нервує Вій. — Де ми розвиваємося? Ми ж бухаємо, куримо траву, ми ж взагалі поволі здихаємо, гниємо. Ми вже гниємо, нам залишилось трошки, зовсім трошки, розумієш?

Ні фіга я не розумів.