Навряд чи знайти йому щастя…
15
Посеред вагона стоїть дівчина. Років тринадцяти, вона проститутка, вона дозволяє п'яним мужчинам гладити себе по сідницях, вона не знає, що може трапитися з нею через годину, через годину її можуть убити. Її вб'ють нещасні мужики, вони її вб'ють, тому що їм більше нема куди дівати свою злість, що накопилася з роками важкої праці. Вона знає, що її можуть убити, зігнати на ній зло, і один мужик буде пристрасніше за інших бити її по голові дешевою малазійською кросівкою, він буде її так бити тому, що у нього донька її віку, доньку, певно, звуть Юля або Настя, ну, в принципі, як ще можуть звати дівчину такого віку, це вже потім, коли вони підростають, коли набираються розуму, їхні імена змінюються, власне, як і імена їхніх хлопців, але ім'я тієї дівчини, яку вб'ють, не зміниться, вона так і залишиться Лесею. З брудним понівеченим тілом. її не шукатимуть, а тим більше не шукатимуть її тіла, і вб'ють її в такій глухій місцевості, що ніколи не знайдуть. На ній сидітимугь мухи декількох поколінь, вони відкладатимуть свої мушині яйця в її ніздрях, її потроху під'їдатимуть миші, і зараз, дивлячись на неї, я розумію, що вона погоджується зі своєю долею, вона так і каже всім мужикам у вагоні, мужики, каже вона радісно, я згодна ризикувати заради бабок, які ви мені дасте, або не дасте, це вже залежить від того, чи встигне Юра, мій сутенер, дібратися з сьомого вагона. Мужики кивають головами, погоджуються її поки що не вбивати, але вони брешуть, усі знають, що вони брешуть, і навіть ця Леся знає, однак все одно погоджується вийти на наступній станції, і вона вийде, і буде забита ногами за десять кілометрів од сраних Черкас…
Я приїжджаю на вокзал і їду до Толіка. Дзвоню в двері і розумію, що збудив його. Нічого, думаю я, годі вже спати. Ми сідаємо на кухні, він пригощає мене цигаркою, і ми закурюємо.
— Знаєш, — кажу я, — бути письменником з Черкас краще, ніж поетом з Житомира.
Толік погоджується, він скрушно хитає головою, і ми мовчимо.
Довго ж ми мовчали. Дуже довго. Аж поки не вмерли…
Написано під музику Рея Чарлза та полохливі стогони «Зе Піпс» з 10 березня по 1 травня 2007 року.
м. Київ
Майже всім героям цієї повісті по фіг, що я про них написав. Вони так і сказали: чувак, нам по фіг, що ти там про нас написав, що ти написав про наших батьків, і взагалі, - додали вони, — ти ж такий самий, як і ми. Тим, кому не по фіг, що про них написано, я до відома не доводив.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу