Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Зрозуміло, а ще хто?

— Не знаю, всякі є. Годину тому пробігав Круг. Централ, всі діла, ну, сам знаєш.

— Знаю, — кажу я і розумію, що нічого не розумію.

Боже, думаю я, якщо це дійсно пекло, то чому я тут, що я роблю в цих диявольських пенатах? Чи, може, я сраний поет, а Вій сраний Вергілій?

— Може, й так, — відповідає Господь, а може, ти просто у хворому сні Віталіка.

— Та ну, — кажу, — що за маячня?

— Вій, — питаю я, — це точно пекло?

— Точно, — відповідає він.

Я розвертаюсь і прямую до виходу, дорогу мені затуляє чорношкірий санітар, від якого приємно пахне жіночими парфумами, однак лікар кричить, щоб той випустив мене, і шанувальник тонких ароматів дійсно випускає, навіть відчиняє мені двері і каже, щоб я добре поводився, інакше опинюсь тут. Добре, кажу я, і дивлюся на мужиків, що фарбують капличку.

— Туди, — каже один з них і показує в небо.

— Лови, — кидаю я йому півпачки «Кемелу», що залишилась.

Він відскакує від моєї подачки й починає тихенько плакати.

Дорогою до вокзалу я проходжу той самий ліс, минаючи ту саму бомжиху. По її білих брудних ногах повзають мурахи. Як я зрозумів, бомжиха не спить, здається, що хтось-таки вбив її, а можливо, і вона сама себе вбила або померла від браку вітамінів в організмі. Яка різниця, думаю я, від чого вона померла, яка різниця, від чого помру я, головне результат, і яка різниця, що ми робили задля досягнення мети, перш за все — результат. І от, думаю я, завтра у Вія день народження. Йому виповнюється двадцять три. Раптом мені пригадується наша розмова, коли він казав, що в двадцять три у нього буде затишна квартирка зі своїм дизайном, іномарочка, не дуже така дорога, ще якісь штуки, а Тетяна Вікторівна носитиме під серцем його дитину. Ну, Віталя, і де ж це все, де дитина і квартирка з драконами, га?

— Ман, — чую я Вія, — ще не вечір. День народження тільки завтра.

Ну невже він за цю неповну добу встигне вибратися з пекла і дістатися хоча б вокзалу, цього безформного, сірого вокзалу, звідки потяги вирушають в Рівне, Астану, Москву, Одесу. Я не вірю йому, я вже взагалі йому не вірю. Віталя, кажу я подумки, все, що тобі залишається, — це сидіти в пеклі і продавати окуляри.

Раптом я розумію, що я поводжуся надто жорстоко зі своїм другом, який сидить у пеклі, я, мабуть, не маю ніякого права дорікати йому і вказувати на його помилки. Я збавляю.

Пам'ятаєш, як ти хотів робити бізнес? Згадай лозу. Ні, не Юрія. Згадав? Як тобі моя ідея, ти повернешся з пекла, і ми замутимо конвеєр. Толік відповідатиме за рекламу, га?

— Можливо.

Давай, Віталя, я поговорю з лікарем, кажу я, знаючи, що ні з ким так і не поговорю. Він зрозуміє, він, як мені здалося, нормальний мужик. Усі ці потойбічні сили відсмокчуть у нас, як дорогі віденські шлюхи.

— Я не знаю, як смокчуть віденські шлюхи.

Я теж не знаю, але, будь певен, дуже класно. Давай вилазь, разом завдамо нищівного удару системі. Будемо заступати за жовту обмежувальну лінію на ескалаторі, викинемо свої мобілки та телевізори, віддамося первозданній природі, візьмемо з собою Толіка, йому це також не завадить, йому лікуватися треба, він же вмирає. Андрюху візьмемо. Пам'ятаєш, як колись?

— Як колись, вже ніколи не буде. Все змінилося. Я просрав своє життя. Я до цього йшов, і ось маю. А ти, ман, вирулюй з цього потоку, що засмоктує тебе у смердючу каналізаційну руру.

Та нічого мені не загрожує. А ти пробач, майже в усьому винні ми.

— Та ні в чому ви не винні.

Винні. Згадай, як я викинув тебе на вулицю, Толян теж молодець, носа тобі поламав…

— Але ж я сам, я сам відкусив йому палець. Як Смеагол.

Як придурок, кажу я, та ти і сам знаєш, таким, як ти, важко, вони постійно в пошуках, причому пошуках на такій безглуздій та невизначеній стадії, коли ще не знаєш, що тебе очікує. Ти жаба, Віталя, а жабою бути важко!

Раптом я замовкаю і бачу перед собою приміщення вокзалу. Я заходжу всередину, купую квиток і сідаю до вагона. Мені стає не по собі, я намагаюся продовжити розмову, однак якесь дивне, майже всевишнє розуміння приходить до мене, що я вже ніколи не заговорю з Вієм, ніколи не торкнуся його слизької шкіри і не почую цокання його нігтів на пальцях ніг по кахельній плитці, все, цього не буде, і марно щось собі про це думати. Однак я уявляю Вія, який застряг у цій лікарні, він, вочевидь, нещасний, він думає, що, можливо, не скоїв би він десяток зайвих гріхів, не сидів би в тому пеклі, а гортав книжки-розмальовки в райських садах, покурював би фіміам свого умиротворіння та годувався б виноградом з рук прекрасних німф у декольтованих туніках…