Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Туди… — загадково промовляє один з мужиків, вказуючи на небо. — Якщо твій друг мандрівник — він там. Усі мандрівники там…

Він відвертається і продовжує фарбувати каплицю.

— Здуріти, — кажу я і намагаюся пройти на територію, що мені з успіхом вдається.

На території до мене підходить лисуватий чоловік у білому халаті та з більмом на оці, певно один з головних, і питає, чого я, власне, хочу.

— Я, — кажу, — власне, прийшов до одного свого друга, якого мама його кінчена відправила сюди, бо той начебто псих, але ж він не псих, зрозумійте. Ромашин його прізвище, розумієте, він не псих. Це все мама його.

— Кінчена, — ствердно киває лисуватий лікар і, здається, збирається щось фіксувати у своєму блокноті.

— Ну да, я ж кажу, він не псих!

Я намагаюся пояснити лікарю, що Ромашина конче необхідно відправити назад, додому, і я бачу в очах лікаря рятівне порозуміння, він, здається, погоджується зі мною, да, каже лікар, все нормально, ми зараз відпустимо твого друга…

— Да, — каже лікар з більмом, — все нормально, ми зараз відпустимо твого друга, і ти з ним підеш куди захочеш, підеш і сядеш в електричку, доїдеш до свого міста, нап'єшся з ним з нагоди, або і чого крутіше, там травички, га? А потім твій друг Рюшин знову комусь пальця відкусить… Смішні ви всі.

— Але ж…

— Смішні ви, — перебиває він мене.

Сам ти смішний, думаю я, теж мені, клоуна знайшов.

— А побачити Ромашина можна?

— А чого ж ні? Він у першому відділенні, там усі майже нормальні. Він у нас швидко освоївся.

Краще б він швидко виписався, думаю я і хочу це сказати, однак лікар уже веде мене до приміщення, я роздивляюся вікна, з яких мене проїдають поглядами дівчата-цербери. За їхніми спинами бавляться психи, не виключено, що плетуть якісь інтриги, ховають від санітарів алкоголь та порнографічні картинки, хтось уже два місяці вмудряється ховати невеличкий радіоприймач, однак цербери все одно його знайдуть, а винуватого, щоб покарати, нашпигують сіркою.

У приміщенні все залито багряним сонцем, що перебуває у стані постійного заходу. Все в оранжевих та криваво-червоних кольорах. Створюється враження, ніби приміщення заставлене театральними декораціями, що зображують пекло.

У натовпі психів я бачу одне знайоме обличчя. Воно належить до гарнітуру з інших частин тіла, що вкупі складає нашу колишню подружку-художницю Свєту. Гарнітур, мушу визнати, не повний. Господи, думаю я, де ж її рука?

— Я знаю цю дівчину, — кажу я. — Це Свєта.

— Справді? — дивується лікар, але по його очах бачу, що йому по фіг, чи знаю я когось, чи ні.

— Я підійду до неї?

— Давай, — байдуже промовляє лікар.

— Свєта, — питаю я. — Чого ти тут?

— Так склалося, — відповідає Свєта і намагається приховати свою руку, себто відсутність такої.

— Як склалося?

Але вона не відповідає, а йде від мене, кудись завертає, ховається.

Тоді я ще нічого не знав, але вже потім мені розповіли, що, закінчивши університет, Свєта посварилася зі своєю подружкою-художницею Юлею, знайшла собі мужика, якого звали Валєра, і перебралася до Києва, вони вдвох поселилися в столиці, точніше, не безпосередньо в столиці, а десь у Вишгороді чи Вишневому, напевно не пам'ятаю. Валєра працював на хімкомбінаті, а Свєта працювала на птахофабриці. Одного разу їй м'ясорізкою обчекрижило два пальці на лівій руці. Вона важко перенесла травму, замотала обрубки брудним фартухом і поїхала до лікаря. Той так-сяк забинтував їй культі і відправив додому відіспатися. На ранок у неї почалося зараження крові. Через тиждень гангрена сягнула ліктя, й довелося робити ампутацію.

— Ти мене тепер не любиш, — казала вона Валєрі.

— Люблю, — відповідав Валєра.

— Не любиш. Ти зі мною тільки тому, що я інвалід. Визнай, все це лише жаль до мене, а я не хочу, щоб мене жаліли.

— Та я тебе не жалію, я дійсно тебе люблю! — кричав Валєра.

— Не любиш. Якби любив, то жалів би…

— Господи, ну як тобі довести, що я тебе люблю?

— Я інвалід, — плакала Свєта.

— Ти дебілка, — нервував Валєра.

Пройшов якийсь тиждень.

— Покинь мене, ти мене все одно не любиш.

— Люблю.

— Покинь мене, чуєш! Мені не потрібна твоя жалість, теж мені. Не хочеш — не треба, нема чого жаліти мене.

Як Валєр'ян не намагався втлумачити, що він її любить, що все нормально, все добре, він її любитиме, навіть якщо від неї залишаться лише ступні… Нічого не допомагало.

— Покинь мене! — кричала вона.

— Заїбала, — сказав Валєра і покинув.