Артем Чех - Пластик

Ніколаєвський пустив сльозу…

— Не варто так розчулюватися, мій ненаглядний! — почав утішати Леоніда Григоровича Культурний. — Усе добре, я ж нічого такого і не сказав. Чи сказав? — і він хитрувато глянув на двох пацючих, які від тих слів зашарілися.

— Я не від того, — тихо промовив Ніколаєвський, але в голосі його вже відчувалася істерична інтонація. — У мене синок там, у клітці, - дрижав голос Ніколаєвського. — Голодний, змучений, розтерзаний цією клятою несправедливістю, цією соціальною нерівністю! Я казав йому! Так-так, я вбивав у його голову! Ванюшо, синку, казав я, не тягайся ти з тою дівкою, не варте воно того, і от… Я ж казав, батько її — ще той коршун!

— Тьох-тьох-тьох, — передражнив Культурний свого колегу, — друже мій, годі заливатися — тихше, тихше, ви, наче той соловей, ну так уже заливаєте! Тихше… Головне, що завтра настане переломний момент у нашому житті, завтра — відбудеться те, заради чого варто жити, заради чого і не страшно померти! Ви тільки подумайте, хто до нас з'їдеться! О-о-о! Свята діва! Діва невмируща!

Ніколаєвський заголосив ще дужче, від чого жінки з сорому поховали стомлені очі… Припинивши плакати, вичекавши тишу, Леонід Григорович підняв угору вказівного пальця й закричав:

— Не буде життя! — й істерично забігав кабінетом.

Культурний відсахнувся, жінки повскакували зі своїх робочих місць. А Ніколаєвський безпорадно розмахував руками і щодуху лаявся останніми словами. Намагання колег заспокоїти Ніколаєвського були марними. Його невгамовна душа вискакувала з тіла, серце щосили билося об ребра, а в голові мерехтіли страшні картини катування його сина.

Варто сказати кілька слів про шаленство й безумство, які часом накривали Ніколаєвського. Річ у тім, що колись у Ніколаєвського був брат. Михайло. Але всі називали його Мішею.

Так склалося, що мама любила лише Мішу і зовсім не любила Льоню. Ну, буває таке у матерів. І хоч Льоня був більш слухняний, чемний, охайний і намагався будь-що заволодіти прихильністю матері, проте «не приймав Господь жертв його», і коли мати кликала своїх дітей їсти, вона кричала так:

— Міша! Міша, йди їсти! — ось так вона кричала, але прибігали обидва сини.

Мама мовчки зціплювала зуби і накривала на стіл двом своїм синам. Звичайно, що Міші діставався найкращий шматок. Так, це були повоєнні роки і голод давався взнаки, Міша і Льоня були худими й обідраними хлопчиками, обидва недоїдали, але старший Льоня завжди віддавав частину свого обіду брату: йому було шкода Мішу, звичайно, що і себе йому було шкода, проте мама все одно любила лише Мішу.

Вона зітхала, коли ввечері з вулиці повертались обидва. «І чого ти не загубився? — думала вона про Льоню. — Міг би десь у трясовині потонути або до кар'єру звалитись — ну, навіщо ти мені здався такий?» — «Ненавиджу», — додавала вона й цілувала Мішу.

З часом Міша почав гладшати. Він перетворювався на кулю — на таку круглу, знаєте, круглу кулю з людського м'яса, — а Льоня, навпаки, все сохнув і сохнув… аж поки не занедужав. Ось тоді мама і почала підсипати Льоні миш'як, аби той швидше до Бога добрався, проте Льонин шлунок не приймав їжі з отрутою, і, врешті, Льоня оклигав. Організм його почав міцнішати, а мозок розумнішати. У той час як Міша навпаки, жирів і тупів.

І от одного літнього вечора брати пішли купатися на річку. Був початок червня, було ще не так тепло, і підводні течії були холодні-холодні, і так сталося, що задумали Льоня та Міша попливти на другий берег.

— Попливли, Мішко, на другий берег! — запропонував Льоня.

— Давай! — погодився Міша, і вони попливли.

Якщо Льоні вистачило всього лише трьох змахів руки, щоб опинитися на другому березі Сіверського Дінця, то Міша якось непевно бовтався і зміг добратися лише до середини річки. І тут трапилася несподіванка, яка змінила життя обом братам. Міша почав тонути. Звичайно, що Льоня, побачивши це, одразу кинувся б на допомогу, однак він не бачив, адже хотів налякати свого брата, щоб той подумав, що Льоня потонув. І поки Льоня начебто тонув, насправді тонув його брат, і якщо Міша, тонучи, помітив, що, здається, тоне і Льоня, то Льоня, не тонучи, не знав, що насправді тоне його брат. Зрештою, Міша потонув, і його віднесло течією, і занесло аж до Дону, і його більше ніхто не бачив, і не знайшов, і взагалі, капець настав йому, і всі плакали, і вопше… А Льоня повернувся до мами, яка стала ще більше ненавидіти його.

— Це все ти, — казала вона. — Це все ти! Ти винен у смерті Мішки!