Артем Чех - Пластик

— Браво! Сіоністська змова проти євреїв. Логіка з тебе так і пре… Це, безперечно, не випадковість, можливо, навіть і змова. Тільки не сіоністська.

— А звідки ти це все знаєш?

— Про що?

— Про організації всякі та взагалі — про все…

— По-перше, я часто буваю у великому місті. По-друге, про це багато хто знає — ти що, телевізор не дивишся?

— У нас немає телевізора…

— А щодо Маркова — чутки-плітки, плітки — завжди зло — швидко долітають до найтемніших куточків міста. Його ввечері знайшли. Там ще якийсь засцаний пацан замішаний: чи то він його перший помітив, чи то Валя грудаста — вона там з ним якогось лєшого була…

— А про батька? Звідки ти дізналася?

— Та я тебе шукала. Хотіла запросити погуляти, — сказала Женя, і я почервонів, та і вона почервоніла, і ми якось разом, наче змовились, потягнулись до цигарок, а потім наші руки зустрілися, але нам було не до того зовсім, хоча це було світлою краплиною роси у моєму почорнілому, підсохлому серці. О, нещасний я!

— Я так злякалася, побачивши це…

Вона замовкла.

— А де? Де він? Ну, цей…

— На кухні. Я вийшла від вас, а сусід, Микола Антонович, ну, шо дивний такий, пузатий, каже, що тільки-но ти пішов у сторону парку. Що мені було робити? Я не хотіла, щоб ти його знайшов, та й взагалі подумала, що краще тобі було б зникнути, розтанути, розчинитися у колодязі… де тебе і знайшли… розумієш? У мене були справи, тому я і попросила цих навіжених пацанів знайти тебе та затримати десь. Я їх добре знаю. До речі, я їм непогано заплатила…

— Ага, вони казали…

Я ліг на ліжко. Хотів зняти кросівки, але згадав, що шкарпетки, вочевидь, не першої свіжості, тому лежав узутий, спітнілий, утомлений, скривджений усіма злими світами. Я досі не міг збагнути, що старого нема. І що мені робити? Що думати, куди іти, кому довіритись? Переді мною сиділа ця смішна, але така мила дівчина, майже жінка, майже янгол, ну, можливо, не майже і не янгол зовсім, але, хай там як, мені нічого більше не лишалося, як довірити свою долю в и руки, а ось чи вправиться вона з моєю долею, чи зможе захистити мене, чи не відступить у найскладнішу хвилину… А якщо не відступить, — чи витримає все те, що й, по суті, має обходити? Ну так, справді, навіщо їй ті проблеми! Однак глянувши у її стомлені очі, я зрозумів, що вона піде за мною, точніше, навпаки, я піду за нею, а вона, досвідчений проводир, поведе за собою у далекі землі, можливо, у прірву часу, за море, до прекрасної країни Валенор, де мене охоронятимуть найсвітліші Валар…

Ми просиділи мовчки десь із годину, легкі тіні бігали стелею, у туалеті дзюрчала вода, цигарковий дим повільно піднімався вгору, змішувався з гіркими думками й осідав на дно моєї запаленої душі… Час, немов навіжений, протікав бурхливим гірським потічком і все ближче підсував нас до ранку, спека якого мала стати зайвим тягарем на моєму згорьованому серці…

— Світає, - тихо промовив я.

— Ага, — погодилася Женя.

— Це ти сюди приходиш щоночі?

- Іноді — так.

— А ще іноді?

— Яка тобі різниця?

— Просто запитав — мені ж цікаво, куди моя дівчина бігає щоночі!

І знову я щось зайве бовкнув.

— Коли це я стала твоєю дівчиною? — обурилася Женя.

— Це я так, пожартував… а все ж таки, куди ти їздиш?

— Не змушуй мене казати правди.

— А я хочу знати правду!

— А я не хочу п говорити! — посерйознішала вона.

Мене почала роз'їдати цікавість.

— Скажи, інакше я ображусь.

— На здоровля…

— Ну скажи, ну скажи, ну скажи! Мені й без того погано, а ти ще позбавляєш мене солодкого розвінчання секретів…

— Якщо я тобі скажу, то буде ще гірше. Тобі буде більше боліти.

— Не буде. Не думаю, що це буде більш убивчо, ніж батько…

— Можливо… — сказала Женя й зібралася мені розповідати.

У ту мить мені так сильно стисло в грудях, так запаморочилося в голові, я вже почав здогадуватися, я майже зрозумів і вже не хотів чути правди, я не хотів взагалі нічого чути…

— Я заробляю гроші тілом… — сказала вона.

І тоді я таки зомлів. Не знаю, скільки я був у непритомному стані, але коли побачив Женю, то зрозумів, що полюбив й. Полюбив так, як тільки жертва може полюбити свого ката…

— Як давно?

— Півтора року…

— Я цього не хочу, — захитав я головою. — Чуєш, я не хочу цього, і ти не будеш…

— Я не буду, — якось між іншим промовила вона, і я не повірив і подивився в й очі, аби запам'ятати їх, коли вони брешуть, щоб бачити їх брехливими і розуміти, знати, відчувати брехню, біль, зраду.