Артем Чех - Пластик

— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?

— Сідай і слухай, — сказала вона. — Слухай і тримайся.

— Так тримати, — не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

— Зараз буде не так смішно, — погрозливо промовила Женя. — Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість — я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

— На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

— Води?

— Да, — ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

— Але як? — запитав я.

— Повісився.

— Повісився?

— Ні, не повісився. Повісили.

— Коли?

— Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

— Але кому треба вішати мого старого? О господи! — закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

— Тримайся, малий, — почув я від неї.

— Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що — круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

— Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? — Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше — невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

— Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова — знають.

— А з ним що? Це він зробив?

— Ні, - осміхнулася Женя. — Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, - це не може бути випадковістю.

— Але ж мій старий не єврей…

— А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

- І я тоді? Я теж єврей?

— Ти — не. Ти взагалі бозна-хто…

— Нічого не розумію.

— Тебе де батько знайшов?

— Точно. Я й не подумав.

— Ну от, ти ж йому не рідний, у тебе навіть імені немає…

— Немає, - погодився я, — але я часто забуваю, що він мені не рідний. — І тут я не витримав і таки заплакав. Було так боляче, це страшне відчуття безповоротності так глибоко врізалося в душу, і навіть той смачнючий бутерброд, який Женя почала запихати в мене, ніяк не хотів лізти, хоча я все одно його з'їв, бо помер мій старий чи ні — бутерброд виявився справді смачним і не з'їсти його було щонайменше смертним гріхом…

І я ще багато про що допитувався, і багато чого дізнався, і навіть такого, чого не варто було знати, і моє життя перетворилося на попіл, а хазяйновитий господар розкидав той попіл лопатою на городі…

І тоді я згадав про голову…

— Голова, — сказав я.

— Яка голова? — не зрозуміла Женя.

— Наша з батьком. Точніше… Ми оце приїхали вчора чи, може, вже позавчора…

— Ну-ну…

— Так, ми зі старим, господи, — я знову згадав, що його вже нема, — Їздили на ділянку. Він якось так мене підганяв, давай, казав він, швидше, поїхали. Усе так чудово було, смородина, всі діла, а потім ми повернулися додому і в квартирі знайшли свинячу голову, на лобі якої чорним маркером було виведено «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД», та батько заперечив, що це так, а голову спалив в унітазі.

- І все?

— Не, він сказав, що це якісь мавпи чи козли? Ні, таки мавпи…

— Він, раптом не промовляв це, як «маупи»?

— Так, можливо, та яка різниця…

- Є різниця! У великому місті є така організація, яка ненавидить євреїв. Правильно сказати, вона передусім ненавидить євреїв, а тому і була створена. Наслідуючи історичні події, ну, кришталева ніч, сам розумієш, вони прагнуть запобігти світовій навалі євреїв. Я у цих речах не дуже розуміюся, тому навряд чи вдало поясню… Фашисти, одним словом. Називається «МАУ», це абревіатура, що саме вона означає — не знаю, однак усі їх називають мавпами. Маю чималі сумніви, що то вони. їм оце більше робити нема чого, як євреїв по малих містах вішати. Це дуже цікаво, бо у Маркова теж знайшли голову, однак на ній, здається, ніяких написів не було. Хоча…

— А може, це всесвітня сіоністська змова? — запитав я. — Масони якісь абощо? Я про таке у книжці одній читав…