Артем Чех - Пластик

— Так, — погоджувався Льоня і здавлено ридав на власному плечі.

Урешті-решт, він скотився в навчанні, отримував трійки, закинув спорт і перетворився на звичайного вайлуватого абикогося, що сидів удома й слухав радіо. У нього розвинулися психічні хвороби, почалися напади — іноді навіть шаленства й безумства. Хтось із далеких родичів возив Льоню до районного центру, до лікаря, але лікар сказав:

— Безумство! Шаленство! Хо-хо! — і більше нічого. Мовчав лікар, наче риба у воді, що харчується потоплим Мішкою.

Уже згодом Льоня почав навчатися, цікавитись марксизмом, вступив до МГУ, працював лаборантом, вивчав філософію, вступив до партії, завів дружину, але вона виявилась бездітною, та і взагалі згодом померла, і тільки у п'ятдесят, коли був уже не Льоня, а Леонід Григорович, на горизонті з'явилася молода, розумна і красива. І Леоніду Григоровичу вдалося здобути її прихильність усього лише квітами та цукерками, а згодом у них народився синок, якого назвали Баня, а згодом і вона, вродлива, розумна й молода, відійшла до царства Божого (у неї були якісь паразити крові), де й спочиває по цей день.

А в Леоніда Григоровича й досі трапляються напади безумства й шаленства.

І це був один із них.

— Ніколи! Ніколи Ніколаєвські не сиділи в клітках! Це все він, я казав йому: «Дострибаєшся, жопа-голова!» — от і має — дострибався! Я казав йому, що з жидами поведешся, жидівського наберешся, от і має тепер — набрався! Я казав, щоб з цією сучкою не зв'язувався — зв'язався!

— От і має тепер! — в унісон закінчили жінки, що тишком причаїлися за акваріумом.

— Ніякого, в дідька, хрєна він не має!!! — розірвався Леонід Григорович й одразу зблід. На мить утратив рівновагу, однак цього було достатньо, щоб не втриматися на ватяних ногах, зачепитися за стілець і з гуркотом гепнутись на червоний дірявий килим. Брови професора зігнулись у мефістофеліанську дугу, очі стріляли іскрами, сиве волосся стало дибки.

Викликали медсестру. Вона прибігла вся заплакана і, здавалося, зневірена у людській чесності й порядності.

— А ви чого ревете? — суворо запитав Ніколаєвський, пронизливо глянувши у вічі медсестри.

— Нашу маму… нашу… Люб… Люб'дрі-івну… — через сльози вона не могла сказати нічого більш-менш змістовного.

— Що ти мелеш? — театрально прокричав Ніколаєвський. — Давай, уколюй вже свій препарат!

— Я не можу, у м-мене руки д-дрижать!

— А голова у тебе не д-дрижить? — перекривив медсестру зловісний професор…

— Нє-е, — промекала медсестра, потім глибоко вдихнула, витерла очі і, набравшись звідкілясь мужності, промовила: — Нашу Любов Андріївну, докторку нашу, матінку нашу рідну, забрали, і в клітку посадили, і звинуватили у вбивстві!

— Ага! — ще дужче запалився Ніколаєвський! — Ага! — ще раз запалився він. — І її теж! Ах ти ж моя рідна, ми з тобою тепер на одній мотузочці! Ех, обшустрілось бакланьйо! Сучари, — поліз із нього професійний жаргон. — Нічого, розберемося… — і він потягнувся обіймати худу заплакану медсестру.

Худа і заплакана не на жарт перелякалася і хотіла була відсахнутися від страшного дяді, як той, не зрозумівши, чого ця медсестричка його не поважає, схопив її за лікоть, підтягнув до себе і, силою обійнявши, розревівся на й худих, охлялих плечах…

— Бакланьйо… — ревів той, — обшустріло-ось…

Культурний виразно, зі співчуттям дивився на комедію, розіграну його другом, жінки, що сиділи за акваріумом, неначе змовившись, піднялися зі своїх стільців і попрямували до виходу.

— Ста-ая-ать! — прокричав Леонід Григорович.

Колеги зупинились.

— Син сином, — спокійно сказав він, не припиняючи обіймати медсестру, — це — моє власне горе, до якого ні в кого з вас, крім моєї маленької сестрички, — він ще дужче обійняв перелякану до смерті дівчину, — немає діла, однак маємо ще одну проблему. Завтра у нас карнавал-маскарад, парад зірок! Буде феєрія! Олександре Миколайовичу! Любо ж дорого! Як ми попрацювали! А?! А?! Пррросто песня! Ай-ду-ду! Ай-ду-ду! Сідіт ворон на дубу-у-у… Залиште мене з Варенькою.

Усі перелякано дивилися на Ніколаєвського.

— Залиште мене з Варєю!!! — закричав Ніколаєвський, і всі, навіть Культурний вирішили таки залишити нещасного колегу.

Зоставшись наодинці з медсестрою, Ніколаєвський усе ще не перестав обіймати її, однак цього йому виявилося замало, тому, щоб ще тісніше розділити горе, він зняв з неї лікарняний халатик, чорні латані колготки укупі з іншими майтками, уважно роздивився їїбезгруде тіло й обережно поклав те тіло на стіл.