Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Що, батько знайшовся? — зрадів Паша.

— Здається, знайшовся. Не приїжджай. Я сама. Сама…

Ніна Кирилівна розпрощалася з сином і пішла на кухню готувати другу порцію кави. В такі секунди ясний розум їй не завадить. П'ючи каву, Ніна Кирилівна перебирала завали пам'яті, які накопичились за останні тридцять років. Тисячі нових фактів її життя, що ніколи раніше не згадувалися, спливали на поверхню. Образ Сьоми змішувався з образом Кирила Семеновича, перепліталися та ліпилися в один історичний пелех — сімейні дати, розмови, випадки. Спочатку Ніна Кирилівна грішним ділом подумала, що її мозок грає з нею у небезпечну гру, що це вже від старості, перехідний вік жінки, гормони, але, час від часу телефонуючи знайомим та звіряючи свої спогади з їхніми, вона все більше впевнювалася, що тут справа набагато складніша, ніж звичайна шизофренія, і Ніна Кирилівна, вдягнувши шубку, аби не забити плече, пішла вибивати двері до кабінету чоловіка. Ключ від свого кабінету Семен Кирилович завжди тримав при собі. Це була його приватна територія, на яку Ніна Кирилівна ніколи не зарилася. Семен Кирилович сам прибирав у кімнаті та поливав квіти на підвіконні. Навіть вікна мив. Сам.

Замок у дверях був лише таким собі символом приватної території — з другої спроби фанера навколо замка тріснула, і двері відлетіли, ледь не пошкодивши шафу с книжками.

На столику під увімкненою лампою лежало кілька підручників з квантової механіки, посібник з хімії та науково-популярна брошура «Прискорити атоми в домашніх умовах». На підлозі валялися порожні колбочки та желатинові капсули, під стінкою, на тумбочці, де зазвичай лежали креслення та журнали, був встановлений невеличкий токарний верстат, але придивившись уважніше, Ніна Кирилівна зрозуміла, що це ніякий не токарний верстат, а… вона навіть не могла придумати відповідну назву для цього агрегату.

Ніна Кирилівна шукала записку або знак, який Семен Кирилович міг би залишити, але нічого. Взагалі. І тоді нещасна жінка рішуче відмовилась розуміти бодай щось.

— Сьома, Сьома, — важко зітхнула вона, — що ж ти за людина така. Я так мріяла, що ми зустрінемо старість разом, побачимо народження правнуків, купимо будиночок на Київському морі, я б заварювала тобі ромашкові чаї, ти б висаджував полуничку… Сьома…

І тільки Ніна Кирилівна зібралася залитися гіркими сльозами, як квартиру наповнив насичений щебет солов'я. Підправивши зачіску, Ніна Кирилівна пішла відчиняти двері. На сходовому майданчику стояла молоденька безлика медсестра. Вона трималася за інвалідний візок, у якому сидів висохлий беззубий дід зі старечою пігментацією на лисині та вологими сяючими очима. Дід був вкритий дюжиною ковдр, під якими ледь помітно тремтіли його руки.

— Дякую, Надюшо, почекай на вулиці, - шепеляво мовив дід.

Надюша покірно схилила голову та, не дочекавшись ліфта, задріботала східцями вниз.

Ніна Кирилівна, нічого не розуміючи, хотіла попросити роз'яснень, але, вловивши певні деталі у зовнішності діда, ахнула.

— Кирилка! Кирилка? — здивувалася Ніна Кирилівна. — Сьома?

Хаос думок та відчуттів підкосив ноги жінки, і вона сіла на низенький коридорний трельяж.

Кирилка, натиснувши важілець, в'їхав до квартири.

— Ніна, — тихенько промовив він. — Це я. Кирило Семенович.

— Тебе не було п'ятнадцять років, — схлипнула Ніна Кирилівна.

— Коли моя схожість з Семеном стала безсумнівною, я зник. Мене не було тридцять два роки, мене не було п'ятнадцять років. Мене не було три дні.

— Але… але навіщо?

— Я сумував за молодою Ніною Кирилівною, а стрибнути на тридцять два роки у глиб історії виявилось так легко, проте повернутися назад у мене не вийшло. Я не врахував однієї очевидної речі — прогресу, який у сімдесят сьомому ще не був у такому розквіті.

— Але ж чому… чому ти не розповів мені тоді, коли зустрів мене?

— А ти згадай. Я намагався.

І у пам'яті Ніни Кирилівни тільки зараз спливла розмова, яку затіяв Кирило Семенович у черзі за квитками на олімпійські змагання у вісімдесятому році. Вона сміялася, не вірила, а потім, коли Кирило Семенович почав наполягати на своїх доводах, розсердилася, і йому довелося все перевести на жарт.

— Я продав Марку машину…

— Я знаю.

— У мене були гроші, я зробив нові документи, зі своїми знаннями влаштувався на хорошу роботу, працював на оборонну систему, впровадив багато новацій, допоміг собі молодому влаштуватися на завод, де я пропрацював стільки років. Перший час відчував себе щасливим, ледь не богом, мені були відомі такі речі, які тогочасна людина і уявити не могла. Але щастя тривало недовго. Пізніше мене почали роз'їдати сумніви, іноді траплялися нервові зриви, я почав сумувати за тобою, теперішньою тобою. Але нічого вдіяти не міг. Знаєш, хотів приїхати ще позавчора, проте я старий, і Надюшу було важко вмовити. Я тримався до останнього. Я знав, що мені необхідно дожити до цього часу, щоб побачити тебе ще раз.