Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Павлушо, — звернулася Ніна Кирилівна до сина. — Що з батьком? Ти ж знаєш, ти ж з ним близький був.

— Ma, — відмахнувся Паша, наливаючи до чайника води. — Близький з ним Родька був, а не я.

— Сина, ти такий же, як і твій батько, — брехати не вмієш. Але батько не бреше, а ти… Пашуньо, ну розкажи. Ти ж щось знаєш.

— Знаю, — здався Пашка і поставив чайник на плитку.

— Ну? Ну?

— Приходив він до мене позавчора.

— Батько?

— Батько. Приходив, попросив віддати йому всі оті радянські копійки та гроші, які я в дитинстві збирав.

— Які гроші?

— Радянські.

— Але навіщо йому вони? Щось ти темниш, сина!

— Я ж тобі кажу, прийшов, вициганив у мене всі гроші. Я запитав, може, щось не так, проблеми, хвороба якась, ти кажи, па, я ж можу дати тобі нормальних грошей, у нас з Галочкою долари є, ми ж заробляємо. А він — які долари, Пашка, щоб посадили? Давай наші.

- І все?

— Тоді він запитав, чи немає радянських грошей у Родьки.

Випивши з сином чаю, Ніна Кирилівна попленталась на Шулявку до Родіона.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав — усе під подушкою тримав.

Дядя Марік дійсно все тримав під подушкою. І ніколи нічого не викидав. Усе беріг. Навіть колекції фантиків, які онук збирав, — і ті лежали на своєму місці — в серванті — під Сервантесом. А коли розпався Союз, дядя Марік був у піврічному відрядженні на Сахаліні. Так усе і знецінилося під подушкою — всі сім тисяч. Рік убивався.

Ніна Кирилівна до двоюрідного брата вирішила не їхати — зателефонувала.

— Марік… — почала вона.

— Ніна, — перебив її Марік, — я сам здивувався. Але це була машина Семена. Тим більше він на ній уже три роки як не їздить. Не віддам, не благай.

— Яка машина?

— Ваша машина, — стишив голос Марік.

— А що машина?

— Та нічого.

— Е ні, голубчик, ти вже кажи.

— Нінок!

— Марчелло!! — скрикнула Ніна Кирилівна, назвавши брата дитячим прізвиськом.

— Ну добре. Прийшов Семен, давай, каже, мені всі радянські рублі, що в тебе збереглися, а я… ти ж мене знаєш, невідомо, що там далі буде…

— Ну?

— Ну а твіїі і питає, скільки в мене є. Сім з половиною тисяч у мене було. Семен і запропонував продати за них свою машину.

— Нашу машину, Марк. Нашу!

— Нінок, не верну.

Ніна Кирилівна поклала слухавку і розплакалася. Невже! Невже її чоловік збожеволів. Вона, звичайно, знала, що Семен Кирилович працює на шкідливому для здоров'я виробництві, але ж він, урешті-решт, не в цехах, не дихає розчинниками та металевим пилом — він інженер, сидить у кабінеті, годує акваріумних рибок, п'є розчинну каву…

Ввечері, коли Семен Кирилович от-от мав повернутися з роботи, Ніна Кирилівна твердо вирішила з ним поговорити. Вона приготувала щось на зразок промови, яка неодмінно мала розчулити Сьому, викликати у нього правильну реакцію, змусити його все їй розповісти. Але минула година, друга, а Семен Кирилович усе не вертався з роботи і не вертався. Ніна Кирилівна нервувала, бігала з кімнати у кімнату, переставляла вазони з квітами, вимила ванну, випрасувала скатертини. О півночі вона зателефонувала всім своїм знайомим, які могли б щось чути про долю Семена Кириловича, проте ніхто нічого не знав, не чув і взагалі, Нін, ти на годинник дивилася, порядні чоловіки у такий час вдома з дружинами під пуховою ковдрою кольорові сни роздивляються.

Не прийшов. І вранці не прийшов. Збігала до чоловіка на роботу, але виявилось, що він уже тиждень як звільнився.

— Тиждень! — ахнула Ніна Кирилівна і впала на побитий паркет прямо посеред кабінету головного інженера.

До тями вона прийшла не одразу. Їй викликали «швидку», лікар кілька разів ляснув Ніну Кирилівну по щоках, дав понюхати нашатирного спирту, а коли вона прийшла до тями, виміряв тиск, дав посмоктати щось солоденьке й наказав напитися м'яти й виспатися.

Прийшовши додому, Ніна Кирилівна все-таки випила м'яти, але до ліжка не поспішала. Вона уявити собі не могла, що з її чоловіком щось сталося. Ввечері приїздив Пашка. Годинку покрутився, але вдіяти нічого не міг. Сказав, що за дві доби подамо заяву до міліції. Нехай шукають.