Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Заснула Ніна Кирилівна під ранок. Їй снився її чоловік. Немов вони тільки познайомилися, вона ще молода, свіжа, а от Сьома такий, як зараз, — з животиком, охайною плішинкою, в тих самих брюках, що купували йому три місяці тому. Вони познайомилися з Семеном Кириловичем за півгодини до того, як Ніна Кирилівна познайомилася з Сьомою, але вже молодим.

Прокинувшись, вона довго не могла піднятися з ліжка — все думала і думала про сон, і раптом їй здалося, що це і не сон був, а що таке насправді мало місце у її житті. Дрібнички, деталі, кольори — навіть після яскравого сну такого відчуття не буває. Дивно, дуже дивно. А коли вже Ніна Кирилівна нарешті піднялася, випила кави й прокинулася остаточно, деталі сну стали виразнішими, більш випуклими, якщо, звичайно, це слово підходить. Вона пам'ятала і голос чоловіка, і його одежу — таку ж саму, у якій вона бачила його востаннє. Ніна Кирилівна пам'ятала навіть місце — в їдальні заводу «Механік», де Ніна Кирилівна працювала більше трьох десятків років тому. А потім до їдальні зайшов інший Семен, молодий, і вона познайомилася з ним. Молодий Семен посміхався та запрошував на танці — в клуб.

Від таких дивних відчуттів, пробуджених чудернацьким сном, Ніні Кирилівні стало значно легше, вона більш спокійно переживала пропажу Сьомчика, а після обіду навіть подивилася телевізор. Проте під вечір на неї з новою хвилею наскочили туга та відчай. Ніна Кирилівна знову бігала квартирою, перемила всі сковорідки та каструлі, випрала і брудне, і чисте, і щойно куплене. Врешті, знесилена душевними муками, вона заснула прямісінько у кріслі, чого не робила, певно, з дитинства.

Ніні Кирилівні на цей раз нічого не снилося, але вранці, чистячи зуби і згадуючи свого коханого Сьомчика, вона вдруге спіткнулася о нові спогади. На цей раз Семен Кирилович — старий Семен Кирилович — якимсь дивним чином був присутній у неї на весіллі і подарував дуже дорогий італійський сервіз на дванадцять персон. Такий сервіз вона колись бачила в комісійному магазині, хороший сервіз, багатий, на такий у них з молодим Сьомою грошей ніколи не вистачило б.

Ніна Кирилівна зайшла до вітальні й ахнула. У серванті стояв той самий сервіз.

— Не може бути! — скрикнула Ніна Кирилівна, протерла долонями очі та навіщось перехрестилася, але сервіз не щез. У сервізі не вистачало однієї чашечки, і пам'ять Ніни Кирилівни знову заворушилася — цю чашечку Сьом-чик розбив на хрестинах молодшенького Родіка.

— Не може бути! — знову скрикнула Ніна Кирилівна і сіла на підлогу — стало недобре.

Вона знову обдзвонила всіх знайомих, питала у них, чи пам'ятає хтось італійський сервіз у них вдома. Виявилося, що сервіз пам'ятали майже всі. Ну звичайно — гордість сім'ї, італійський сервіз, старовинний, трофейний, ще домусолінський, Кирило Семенович подарував, друг сім'ї, свята людина.

— Як-як? Кирило Семенович? — перепитала Ніна Кирилівна.

— Кирило Семенович. До речі, куди він подівся? Чи не помер? Уже, певно, старенький.

— Старенький, — відчужено мовила Ніна Кирилівна, і новий спогад змусив її швиденько розпрощатися зі знайомими.

Вона ніколи! Ніколи не зраджувала своєму Сьомику! Ніколи! І цього не може бути. Господи, я божеволію, подумала Ніна Кирилівна. Не може бути! Я, молода, красива, зраджую своєму Сьомику з Кирилом Семеновичем. Усе нові й нові спогади народжувала пам'ять Ніни Кирилівни.

Вона зателефонувала Родіку.

— Родік, я ніколи тобі про це не говорила, але ти мусиш знати…

— Що знати?

— Пам'ятаєш Кирила Семеновича?

— Ну звичайно, пам'ятаю! Важко забути людину, яка подарувала тобі квартиру.

— Квартиру???

- І я досі ношу той годинник, який він мені з Австрії привіз…

— Годинник? — перепитала Ніна Кирилівна. — Ах, справді, годинник. Не важливо, Родіку. Я хотіла тобі сказати, що Кирило Семенович твій батько. Це сталося випадково, ми були необережні…

— Як — мій батько? Як — випадково?

— Він твій батько, синок. А випадково… Знаєш, іноді пристрасть притуплює раціональне, синок.

— Яка пристрасть, ма? Та я ж копія свого батька, тобто свого, твого чоловіка! Що ти вигадуєш?

— Я не вигадую… — тихо промовила Ніна Кирилівна й поклала слухавку.

Вирішила зателефонувати Паші.

— Паша, здається зі мною щось відбувається…

— Ma, тобі погано? Давай я приїду. Може, діду звякнути? У нього є знайомі, світила. Це у тебе нерви. До речі, ти в міліцію ще не ходила?

— Не ходила, — відповіла Ніна Кирилівна. — І не піду.