Валерій Шевчук - На полі смиренному

Прибульці ішли по стежці, весело розмовляючи. Вони проминули те місце, де втрапив у тенета Ісакій, і зайшли без шкоди на город. Смертник поліз на дерево, щоб нарвати плодів, а двоє інших схилилися над овочами. Раптом закричали ті двоє і рвонулися, але не змогли зрушити з місця. В ту ж мить закричав і смертник на дереві. Ченці уздріли, як зірвався він із гілки й провис. Ті двоє, що на землі були, побачили, що сталося з їхнім товаришем, і закричали ще голосніше, заборсавшись у тенетах, які все щільніше їх обплутували. Тоді зійшов Єремія в печеру, де ревно й плачливо молився Григорій.

— Прохачі в твій город потрапили, — сказав він.

— Не перебивай мені, брате, молитися, — сказав смиренно Григорій.

— Але ж, Григорію, — сердито сказав Єремія. — Ти ж знаєш, що то воно: потрапити на твій город.

— Я молюся, брате Єреміє, — вже сухіше відказав Григорій. — Помолися і ти зі мною. От помолимось і вийдемо подивимося на тих злодіїв…

Ченці підійшли ближче до зловлених; ті, що були в тенетах, зі сльозами на очах просили відпустити їх.

— Як ви потрапили на цей город? — спитав, надійшовши, Єремія.

— Сам Григорій нас послав, — сказав один із них.

Смертник висів головою вниз і не подавав ознак життя. Видно було, що ноги захльоснуто в нього шнуром.

— Григорій молиться за ваші душі, — сказав Єремія і, перехрестившись, пішов до своєї келії. Братія зробила те саме, один за одним покидаючи глядалище: хто б хотів пособити страждальцям — боявся потрапити в халепу.

Тільки під вечір вийшов з печери низенький головач і, налягаючи на костурець, повільно подибав по стежці-павутині.

— Що робите на моєму городі? — спитав він грізно. — Чому той чоловік висить?

— Ти ж сам послав нас сюди, отче! — заволав один із затенетованих.

— Чи посилав я вас сюди, не знає ніхто, — смиренно сказав Григорій, — а те, що вас піймано на покражі, побачив кожен.

— Отче, змилуйся над нами!

— У гріхах потонули ваші душі, — гостро говорив далі Григорій. — Адже сказали ви мені неправду. Минулого тижня ходили по церквах і виманювали гроші у чесних мирян.

— Заприсягнутися можемо, що правду ми казали!

— А я можу заприсягнутися, — сказав так само нещадимо Григорій, — що казали ви неправду. Вас уже було зловлено за цим богомерзьким ділом і покарано.

— Пусти нас, Григорію, — залементували затенетовані. — Не винуваті ми.

Григорій стояв супроти них, заклавши руки за спину й похитувався, перекочуючись із п’яток на носки.

— Немає серед людей невинуватих, — сказав він сумирно. — Ще від народження несемо свою вину перед богом. Стоятимете тут два дні й дві ночі. І висітиме так два дні й дві ночі приятель ваш. Після того я навідаюся до вас і погомонимо про гріхи ваші.

Григорій повернувся і подибав по стежечці назад, а затенетовані з розпачу аж руки заломили.

І сиділи вони так дві ночі і два дні, спершу кричали, коли бачили когось із ченців, і плакали, молячись, але ніхто не приходив до них з допомогою. Сам же Григорій цілоденно молився, щоранку сходячи в печеру, і тільки на службу виходив справно та й попоїсти не забував. Коли ж з’являвся він, то спіймані здіймали великий лемент, просячи змилуватися над ними, але Григорій мов не чув їхнього волання. Рівномірно підіймав і опускав патеричку, човгав ногами, ходив-бо завжди не поспішаючи, і дивився смиренно у землю. Кілька разів спадав на зловлених дощ, змочуючи їх до нитки, і тільки сонце могло просушити їхню одежу. Живилися вони морквою, що росла біля них, а випорожнення клали просто під себе, бо не могли рухатися, а начебто до землі поприростали. Вже й ігумен просив Григорія випустити нещасних, але Григорій знайшов як переконати і заспокоїти його. Поступово марніли спійманці й занепадали, вже не плакали й не молилися, а тільки лежали, незручно вивернувшись, бо заважали їм добре лежати тенета. Тільки коли минуло два дні і дві ночі, вийшов на стежку-павутину малий головач і повільно подибав по ній до городу, розважно налягаючи на ціпка.

Він спинився проти затенетованих і почекав, доки вони зведуться.

— Ну, от збулася ваша думка, — сказав він смиренно. — Зневажили ви бога, а він зневажив вас.

— Вибач нам, отче, — заголосили спіймані. — Вовіки не забудемо!

— Ворог навчив вас покривати марнотне брехнею, — сказав Григорій, — через це бог не помилував вас. Коли жили ви безпечно, крали чужу працю і трудитися не хотіли, то стійте тут бездільно до кінця життя свого.

Тоді знову залементували спіймані і зі сльозами на очах молили старця відпустити їх, клятьбою обіцяючи більше не впадати в такий гріх.