Валерій Шевчук - На полі смиренному

— Брате Ієреміє, — сказав поважно. — Мудрі будьмо! Не на зло обертає брат Григорій свої гроші, а тільки береже. Не має він рідні, окрім нас, братії своєї по духу, чому ж маємо заздрити?

Єремія признав ігуменову рацію і перестав наглядати за Григорієм, наскільки це йому вдавалося, адже це призначення його було — стежити й висліджувати. Братії ж він розповів таке:

— Бачив я, братіє, сон дивний. Їхав наш отець Григорій на золотому коні і срібного істика мав. Нараз збрикнув його кінь, і впав Григорій просто в багнюку…

Посміялася братія на цей Єреміїн жарт, адже кожен зрозумів, чому сказав він про золотого коня. Неясно було, чому про падіння Григорієве він натякав і про багнюку, але пізніше розтлумачив він мені і це. Тим часом ще один подвиг на честь нашого монастиря доконував Григорій, який був достойно восхвалений у Полікарповому писанні.

Мав той блаженний Григорій город, де росли посіяні ним овочі та плодові дерева. Не один позирав заздрим оком на той город, але кожен і близько боявся до нього підходити, поставив-бо довкола нього Григорій пастки, втрапивши в які, і ноги можна було позбутися. Сам Григорій часто поравсь у своєму городі, набираючи звідти овочі, а що був той город нагорі, то ченці часто бачили його там зігнутого. Плоди й овочі він виносив на траву, а тоді кликав келійника, не пускаючи його відтак на грядки, — той відносив усе до Григорієвої келії, дістаючи натомість жменю вишень чи кілька морквин. Варив собі Григорій овочі сам, а вишні їв, сидячи на порозі келії і попльовуючи на всі боки: любив він так чинити вечорами, в час літнього дозвілля.

— Маєш приступ до Григорієвого городу, — сказав якось у жарт келійникові Єремія. — Міг би підживитися, а то шкіра на тобі й кості.

— Бог з вами, отче! — злякано повертався до нього келійник. — Той город — наче фортеця неприступна!

Город той і справді був як фортеця, бо хто проходив повз нього, повертав незмінно голову й чудувався на розрослі плоди та овочі, особливо дивувалися на гарбузи, що валялися, як велетенські голови. Про ці голови оповідали ченці, що вони всевидющі, а ночами балакають поміж собою і поблимують вогниками, на які не варто дивитися, щоб очей не зіпсувати. Часом можна було побачити, а бувало так щоосені, коли дозрівали ті гарбузи, як сидить на одному із них худий дідок і подрімує, а над ним червонолисто палають дерева — цей дідок на велетенському плоді невеликим грибком видавався, котрий ув останньому сонці вигрівається. А що нікому не було доступу до тих плодів, починала братія пащекувати, що, певне, не тільки богові Григорій молиться — надто все велике росте в нього. Туди і стежечку осібну було протоптано, і ходив по ній тільки Григорій, а часом келійник, коли треба було щось піднести: захотів був пройти по ній і Ісакій, але той прохід надовго запам’ятався братії. Якась петля захопила його ногу і стягла так міцно, що не зміг він виплутатись, хіба що більше почав замотуватись у тенетах, які накинулися на нього, наче вужі, і обплели зувсібіч. Тоді заборсався й закричав Ісакій, а хто бачив те дійство (передусім Єремія), не міг подивуватися, що це з Ісакієм приключилося? І справді, висів між вірьовок і тенет, як у павутинні, і вив та борсався, а знизу по стежечці неквапливо ступав головатий, худий ченчик, спокійно налягаючи на костурця. Покивував головою, і очі мав малі й щілинкуваті, здавалося, що плив він по павутині стежки до дивної розкаряченої мухи. Спостерігачам моторошно від того видива ставало; кожен подумав, що ось-ось добереться цей головач до своєї жертви, простягне палицю і бризкне з неї струмінь отрути. Тоді затерпне той, що б’ється в тенетах, і поволочить його головач по павутині стежечки до своєї оселі.

Спостерігачі побачили, що Григорій справді простяг до Ісакія палицю:

— Чого тебе занесло сюди, Ісакію? — сказав сердито. — Чи ти не знав, що тут у мене тенета?

— Я ходжу, куди хочу, — ображено закричав Ісакій. — І не бажаю, щоб мене хтось, як звіра, ловив!

— Ти, напевне, красти до мене прийшов, Ісакію, — смиренно прорік Григорій. — І за це повисиш тут два дні.

Тоді засміявся Ісакій просто в лице Григорієві.

— Гей, люди! — закричав він. — Цей скупендя, що сидить на золоті, з мене злодія робить! — Ісакій репетував так, що і в найдальшому кутку монастиря було чутно. З келій виходили ченці і спинялися на порогах своїх.