Валерій Шевчук - На полі смиренному

— Відкажу твоїми словами, Петре, — смиренно відповів Святоша, в той час як пальці його сплітали лозу. — Не штука богові служити, в сонці купаючись, штука йому служити в пітьмі кромішній.

— Але ж для чого? — вигукнув Петро.

— Бо дух наш палиться й бунтується, — зашепотів сипко Святоша. — Розламані ми навпіл, а чи ж, такі занепокоєні, можемо доступитися благодаті?

— Навіщо кидати себе до пекла в живому житті, хоч би задля вічності? Чи не стане це початком пекельного вогню, який і у вічності палатиме?

Святоша раптом перестав плести. Повернувся різко до Петра і аж почервонів спересердя.

— Що за дурницю несвітську ти сказав? Цей світ поганий і лихий! Цей світ — дияволове осіддя, і хто тішиться ним, той дияволу служить!

Я зорив у щілину між пруттям і раптом здригнувся: отрок плакав. Сльози текли по його обличчю, в той час як Святошине обличчя було залізне й непроникне.

— Даремно прагнеш звабити мене і розм’якшити, — сказав він крізь зуби. — Мій рішенець твердий і остаточний. Всі вже забули мене, окрім тебе, то треба, щоб і ти мене забув.

— Ніколи в світі, княже! — вигукнув Петро. — Я все-таки тішуся, що переконаю тебе і не дам тобі загинути.

— Гинеш ти, а не я, — крижаним голосом сказав Святоша. — Відсьогодні хочу просити ігумена, щоб дозволив мені жити в печері.

— Пощо, княже? — злякано спитав отрок.

— По те, що недовго вже мені тягти в цім світі. — Він замовк, і погляд його став важкий, понурий і нетямковитий. — Через три місяці я розпрощаюся зі світом…

— Господи милостивий! — вигукнув отрок і аж рукою за вуста вхопився…

Тільки значно пізніше я зрозумів значення тієї фрази, адже не собі він пророчив смерть; хто зна, може, тому, котрий хоче розпрощатися зі світом, і треба бути таким немилосердним, яким з’явив себе Святоша? Багато ниток в’яже нас з життям. Всі ті нитки — любов наша, адже ненависть легше збороти, відсікшись від тих, кого ненавидиш. Від тих, кого ми любимо, нелегко відійти, любов — це боже відбиття в наших душах. Годі довго ненавидіти, не бачивши ненависного, натомість можна любити і в прах зотлілого. Це велике надбання наше, і ми маємо берегти його якнайдужче. Саме тому я ніколи не губив зв’язку із живим світом, навіть схиму на себе надівши, та й надів я схиму не для того, щоб умертвляти й губити себе, а щоб до книжок причаститися і мудрості світової набратися. Не кожен розумів цей мій потяг, тому-то я й потайний удався — часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його. Отож не той вогонь живить мене, що Єремію, — той все-таки озлобником був і тільки те й чинив, що зло братії ніс; мене живить вогонь інший: світ я пізнавав, щоб потім з’явити його наскільки змога. І коли б хтось у моїм писанні узрів недобру волю і зневагу до людини, то той би помилився глибоко: я тільки вчинки описую, а вони вже самі важаться на доброносних вагах. Отож хай будуть учинки суджені, а не люди, не раз казав я собі, хоч, може, і Єремія керувався тим-таки засновком, тільки ж він осуджував учинки наші у вузькому часі, я ж маю сміливість постати перед вічністю!..

Отрок тоді не зрозумів Святошиних слів, він упав до ніг князя (я все ще стежив за всім цим крізь пруття) і облив сльозами його чоботи.

— Горе мені, пане мій та добродійнику! — заридав він. — Жив я ціле життя задля тебе і полюбив твою милість, княже, а все, що мав доброго, ішло мені від тебе. Побіч тебе чувся я впевненим і знав, навіщо топчу життєву стежку. Лишиш, княже, плач по собі невтішний братам своїм, і родині, і дружині своїй, а найбільше мені. Відкрий мені свої хвороби, молю тебе, княже, я піду на край світу й напитаю зілля, щоб зцілити тебе. Привезу лікарів, продавши все, що маю, та й брати твої мені допоможуть.

Святоша уже не плів лози. Руки його лежали нерушно на колінах, а чорний, я б сказав, каламутний погляд лився з-під повік кудись через голову укляклого отрока. І подумав я під ту хвилю, що любов отроча, можливо, теж надмірна, як і віра його князя; подумав я, що любов безмежна і любов надмірна — не одне і те ж; що в тому є якийсь не зовсім збагненний гандж, адже любов надмірна ніколи взаємною не буває. Згадав я і сльози моєї матері, котра ревно плакала, коли вдягав я на голову кукіль, і подумав, що мені тоді не було її жаль. Зараз, сидячи отут, в тісному цьому кошику, я раптом усвідомив свою жорстокість, і мені запалало лице: ось що можна по-справжньому назвати гріхом!

Отрок хапав князя за руки.

— Не відходь від мене мовчки, відкрий мені: звідки у тебе така звістка? Я життя своє віддам за тебе. Коли бог звістив тобі про те, моли його, щоб я за тебе помер. Бо коли ти мене залишиш, де маю оплакувати тебе, хіба на цім звалищі чи в воротях, де живеш?