Валерій Шевчук - На полі смиренному

Святоша з Петром спустилися за останньою колодою.

— Тепер, Петре, ми й побалакаємо, поки є час до вечірні, — сказав Святоша, важко дихаючи. Очі в нього від зусилля вирячилися, а обличчя виблідло. Я придивився до цього чоловіка пильніше і побачив у тих його вибалушених очах біль притамований — це миттю знайшло відгук у моєму серці, адже хто біль у собі тамує, той гідний благословення.

— Сумно мені, князю, бачити, як упосліджуєш себе, — казав Петро. — І братам твоїм благочестивим кладеться зневага від твоєї надмірної вбогості. Дивуються і твоєму шлункові: колись солодка їжа його не вдовольняла, а тепер терпить він суворе зілля та сухий хліб. Бережися, князю, хвороби впадуть на тебе, і, не маючи снаги в тілі, позбудешся життя, а я не зможу тобі допомогти.

Вони сиділи біля поварні на сухій вербовій колоді. Святоша відколупував патичком присохле до чобіт багно, здавалося, він і не слухає отрока, та й мав той жалюгідно-смішний вигляд, немов у бійці великій побував і геть у болоті вивалявся. Обличчя його було печальне, і це обличчя побіч із зеленим димом, що ним покрився недалекий Григорієвий садок, виглядало в сутінку химерно-смутно. Він скинув наголовник — збите і змокле волосся прилипло до голови. Великі чорні вуса спустилися кінцями до підборіддя — так сиділи вони якийсь час, чи тишу весняну слухаючи, чи про щось невеселе згадували.

— Зваж, — сказав Святоша, — чи не правий я був: жона моя вже не шукає зустрічі зі мною і не відмовляє від мого рішення, а дітей у мене як не було.

— Втратила вона надію, — сказав, не міняючи пози, Петро. — А діти ще малі, щоб самим пуститись у дорогу.

— От бачиш, тут я вже звільнився. А бояри, що ти їх так розхвалював? З них усіх тільки ти мені й вірний.

— Досить одного. Братам своїм ти не можеш закинути байдужості.

— До мене приходить часом великий князь, — так само повільно, розтягуючи слова, казав Святоша, очі його незмигно дивилися кудись перед себе. — Приїздив раз, перебуваючи у Києві, другий мій брат. Але мені не милі їхні візити: це смиренну братію мою спокушає. Що це за убогий старець, що його відвідує сам великий князь?

— Не як великий князь він тебе відвідує, а як брат. І ти не можеш йому заборонити віддавати братівський обов’язок.

— На жаль, — протяг Святоша, відкидаючи патичок гидливим порухом. — Зрештою, хоч і брати ми, а говорити нам немає про що: його справи не цікавлять мене, а мої його. Та й немає у мене ніяких справ, окрім цієї смиренної служби. На поварні.

Він повернувся у мій бік (а сидів я в того-таки мого приятеля, брата Спиридона), і навіть із вікна примітив, які пласкі, порожні й випиті його очі.

Дивилися один на одного колишній князь та його отрок, і перший не витримав Петро.

— Коли виходжу за браму монастиря, — сказав він так тихо, що ледве я розчув, хоч слух маю напрочуд тонкий, — здається мені, князю, що важка хвороба посіла твій дух. А от коли балакаю з тобою, то й правди тобі відмовити не можу… Однак сидіти на цьому звалиську…

Святоша сухо засміявся.

— Я зубожів заради бога, щоб його віднайти, — сказав він. — Вмерти мені за нього — знахідка, а сидіти на звалиську, як Йову, — царювання.

— Йов на відміну від тебе на бога нарікав, — сказав отрок. — Окрім того, жоден князь не робив, як ти.

— Хай буду їм у приклад, — всміхнувся Святоша. — Можливо, хтось позаздрить мені і піде у слід мій. До всього іншого тобі з тими, що послали тебе до мене, нема діла…

Я здивувався на тон, яким було промовлено останні слова: жорстокий, немилосердний і навіть грубий, начебто хотів якнайшвидше спекатися мимовільного співрозмовника. «Ось де золота нива для Полікарпа», — подумав я. Пізніше він і справді зробив з того повість, яка уславила Святошу, зробив він це при моїй допомозі, вклавши це оповідання в послання смиренного єпископа Володимирського і Суздальського Симона, яке начебто послав той Симон до нього ж таки, віднаджуючи Полікарпа від бажання і собі стати єпископом. В такий спосіб Полікарп зголосив світові це своє бажання, і всі почудувалися з його великої самовідваги — проти себе ж бо писав! Це, мабуть, допоможе йому пізніше таки стати єпископом, а сам Симон про своє «послання» так і не довідався, був-бо він благий і з письмом не дружив, а цілковита глухість не давала йому почути недоброзичливих до Полікарпа нашіптувань. Я ж, раб божий Семен, не маючи прагнення вивищитись у цьому світі, можу оповісти цю історію, якою вона була насправді, — з’являю тут те, що бачило моє власне око, а чуло власне вухо. Кухар же Спиридон, в якого я в той вечір гостив, дав мені призволитися смаженою дніпровською рибою, що увіч повернуло мене в те чудове передвечір’я з рибалками, їхньою піснею і з розлитим по воді золотом.