Форостина Оксана - Duty free

Ще трошки — й Елайджі засвітило озеро. Він укотре вирулив — він із тих, з ким не трапляється нічого поганого, тільки щось ідіотське.

Кнайпа, де вони були ввечері, виявилося, чомусь ще працювала. Елайджа подумав, що вмре, якщо піде зараз просто до готелю. Це буде неправильно, несправедливо, це буде його смерть. Усередині сиділа частина вчорашньої компанії: знову з’явилися Назар Степанович, щоправда, червоніший і спітніліший, набурмосена Ореста, Вадік і Павлік, і ще якісь дівки. Хоча Елайджі здавалося, що чуваки вийшли разом з усіма, виглядало, ніби вони тут узагалі жили.

— О, пане Мельник! Дуже добре, що ви не спите! Дома можна виспатися, ну нє? — Назар Степанович поплескав його по плечі. — Слухайте, пане Мельник, а можна на «ти»? Ми майже земляки, все ж таки.

— Так, звичайно! Вся приємність на моєму боці.

— Тільки я ось уже нині не п’ю. Так що на брудершафт ми з тобою іншим разом… — Елайджа саме помітив, що Назар Степанович витягнув дві перетягнуті ґумкою пластикові картки і порошок.

— Кокаїн будеш? — Назар Степанович люб’язно підсунув до Елайджі доріжку на платіжній карточці «Ощадбанку».

— Ні, дякую! — Елайджа намагався зробити свою відмову якомога ввічливішою.

— Ну, як хочеш. — Майже джентльменським жестом Назар Степанович посунув картку Оресті. — Вадік, ну шо ти як свиня! Посунь це гівно звідси, не бачиш, місця нема.

Назар Степанович нахилився над столом.

— А де це ти ходив тут сам? — спитав він після паузи.

— Та ось, думав у гості потрапити, але, видно, неправильно записав адресу.

— Ох, дорогенький, бувають такі гості, в які краще не потрапляти. Всякі бувають гості… У мене було кілька, досі кров’ю харкаю.

— А мені шкода, що я не потрапив. Напевно, просто невчасно приїхав.

Назар Степанович з-під лоба уважно глянув на нього.

— Скільки тобі років?

— Тридцять шість.

— Хоча яка різниця… Коротше, мав би вже розуміти, що все важливе відбувається вчасно.

— А як же люди, які вічно нікуди не встигають? У кожного є такі знайомі.

— Не буває таких людей.

— Як не буває?

— Так, не буває. Кудись же вони врешті встигають?

— Ну, коли вже все закінчується.

— Що закінчується?

— Ну, щось важливе, куди вони йшли. — Елайджі здалося, що чергова порція текіли саме в цю мить вдарила йому в голову.

— А воно їм насправді треба?

— Так, знаєте… знаєш, Назаре, я теж думаю, що таке трапляється, коли люди не знають, чого вони насправді хочуть і чи справді їм треба те, чого вони вперто домагаються.

— Хуйня.

— Що… хуйня?

— Хуйня, бо насправді в глибині душі всі знають, чого вони хочуть. Не всім стає яєць у цьому собі признатися.

— Але мільйони людей у світі кожного дня втрачають свій час, втрачають шанси розпочати інше життя…

— Не можна розпочати інше життя, бо воно вже триває. Можна лише увійти в нього, як у воду.

Назар Степанович відкинувся на шкіряній канапі — тепер він напівлежав, мов римський патрицій, та неспішно викладав ще одну доріжку.

— Час, Елайжа, не спливає з точки А в точку В, це просто величезна лагідна вода, ці потоки настільки сильні, що ми не можемо їх відчувати, як не можемо відчувати рух Землі довкола Сонця.

— Ну, взагалі-то відчуваємо…

— Ти фізично не відчуваєш, що рухаєшся разом із нею, так само фізично не можеш відчути себе у потоці часу… Ну, дехто може, але це вже інша історія. — Він тепер дивився кудись крізь Елайджу. — Аж раптом ти починаєш розуміти час: ось ти, Мельник, живеш, встаєш, робиш сніданок, п’єш навстоячки каву, їдеш у супермаркет, дивишся серіал — а в той самий час, паралельно, відбувається твоє інше життя, таке, яким би ти насправді хотів його мати — спонтанне, в іншому місті, можливо, в іншій країні, з іншими людьми, за інших обставин, повне вечірніх вогнів, блиску води та поривів вітру. Інша робота, інше небо, інші думки, коли засинаєш, і бажання прокинутися якнайшвидше, аби розпочати новий чудовий день. Там, у тому іншому житті, час насправді є. І ти можеш потрапити або не потрапити в це інше життя, воно може відбутися, а може й не відбутися, воно колись настане, але насправді ти маєш його вже тепер, ти їх обидва насправді маєш, ти всі їх маєш, тільки треба вибрати час. Час буде милосердний до тебе, він збереже для тебе це інше життя, він завжди його для тебе мав, зберігав, охороняв. Час не може бути втрачено, може бути втрачено тільки спробу увійти в нього. А тим часом ти їдеш паралельною колією, переповнений гіркотою, переповнений ілюзією, що втрачаєш час , і найгірше, що може статися — дати цій ілюзії заповнити себе повністю. Бо завжди є вибір: розчинитися у часі — або розчинитися в ілюзії. А твоє справжнє життя завжди з тобою.