Форостина Оксана - Duty free

Вони ще покурили, повернулися в ресторан і тепер усі шумно й утішено підтягували стільчики та розсідалися за «службовим» столом. Тарас увесь час нависав над Павліком, намагаючись переконати його у доцільності ротації якоїсь тернопільської групи на центральних телеканалах. Павлік з усім погоджувався, мовчки висловлюючи підтримку рухом бейсболки. Всі говорили наввипередки: Вадік та Тарас знайомили Елайджу з музикантами, Юрко — з іще двома своїми друзями, хлопцем і дівчиною Яриною, яку Елайджа зауважив ще у темряві подвір’я. Він деякий час оцінював, наскільки серйозно у неї з молодим чоловіком, який сидить поруч: сьогодні він явно її date , але ж буває, що з цієї теми можна елеґантно зістрибнути. Якихось п’ять-десять хвилин, і Елайджа зрозумів, що вона з тих, хто приходить із кимось, попри те, що зовсім не посоромилась би прийти й сама. Просто біля таких дівчат завжди хтось є, вони завжди комусь потрібні. Спочатку Елайджа зчитував її доволі холоднокровно: звикла до загального прискіпливого споглядання, самодостатня у своїй простій тілесності — приваблива не точеною фігурою, не модельною субтильністю, а здоровою, міцною бабсько-дитячою красою, довгонога і м’язиста — від природи, а чи ще з юнацьких занять спортом, таких навіть кілька зайвих кілограмів не псують, лише додають внутрішнього жару, ніби в них від того стає більше крові, сексуальне звірятко з дитячою припухлістю губ і щічок, з ляльковими очима, схожа на малюків з ретро-листівок та ангелів зі старих полотен, із нескінченною самозакоханістю під рожевою, по-дитячому рожевою, шкірою. У тій зайобаній і закомплексованій мазохістичній Галичині таких небагато, такі одразу впадають у вічі й стають центром уваги. Із розмови Елайджа до пуття не зрозумів, зі Львова вона чи з Тернополя, у кого тут живе, але дівчинка з таких, котрі завжди всюди вдома, завжди мають у кого пожити, люди довкола прагнуть ними опікуватися, а вони своєю чергою огортають теплом будь-який простір, до якого потраплять, вони наповнюють повітря довкола себе призабутим запахом цукерок, обов’язково тих, що вже не роблять, або тих, що хтось привозив здалеку в подарунок. Біля них одразу все довкола стає смачним і бажаним, ніби речі дорослих у дитинстві: хочеться читати з ними книжки, вдихаючи запах старого паперу, залізти з ними разом під ковдру і дивитися фільми, смачно затягуватися цигаркою і видихати дим у кватирку, варити їм каву, їсти з ними навстоячки, не зачиняючи дверцят холодильника, та облизувати пальці, з ними хочеться торкатися речей і людей. Усі до них тягнуться, всім хочеться цієї їхньої легкості і ненапряжності. Усі проблеми на світі вони можуть вирішити тактильно, адже варто просто когось поруч обійняти, посопіти комусь у шию, хоча проблем у них завжди вистачає. Щоправда, проблеми їхні — переважно рефлексійного характеру: здоровий нарцисизм інколи спричиняє напади туги. Незважаючи на яку, важко знайти психічно адекватніших людей, ніж ось такі, виховані у свободі люблячими та невимогливими батьками, що ведуть своє повноцінне життя, час від часу залучаючи до нього й дітей — природно, а не з почуття батьківського обов’язку. В результаті діти виростають м’якими та відкритими, без затаєних образ, без спогадів про огидні сварки, без сорому. Відтак і ставляться до себе з довірою, не намагаються подобатися, не комплексують, не ховають віршів чи малюнків, чи чим вони там ще займаються, інколи навіть талановито, а показують їх усім довкола, у блог виставляють, наприклад.

Поки і вони вдвох, і всі за столом говорили, плутаючись у склянках та наповнюючи попільнички, Елайджа усвідомив, що їй, певно, під 30, і в них просто безліч спільних знайомих — навіть попри те, що він майже десять років тут не був. Що вона робила ці десять років? Ні, він знав, що вона робила перед тим — він уже сторчголов летів, падав у її минуле: вона була серед тих молодих дівчаток, які стояли під сценою на Вандиних концертах, у фєнічках та помальованих кульковою ручкою рюкзаках і джинсах, він бачив її десятки разів, але вона не існувала для нього як конкретна дівчинка, вона існувала як явище під умовною назвою «юність» чи «малолєткі», чи «підлітки». Він був би найнещаснішою людиною на світі, якби тоді з його львівського сюжету забрали цю масовку або забрали її з його спогадів, ми всі, зрештою, невіддільні від нашої масовки, саме вона додає нашим уявленням про минуле та теперішнє об’єму, значення та значущості, додає ваги прожитим дням.