Форостина Оксана - Duty free

— Дорогі краяни! Шановні гості! — секретар міськради намагався транслювати Елайджі свою приязнь, як це роблять імениті професори, звертаючись до талановитих студентів-першокурсників. — Я пропоную виголосити цей перший тост за те, що вперше за багато років ми маємо у цьому місті справді український бізнес. Ми, влада, зі свого боку, вживаємо заходів до максимального поліпшення умов роботи національного виробника товарів та послуг. Ми усі добре пам’ятаємо, якими важкими були часи, коли увесь бізнес контролювали з Києва й усе належало представникам олігархічних кланів — столичних, а то й так званого близького зарубіжжя. Тепер ситуація змінилася: місто перебуває під цілковитим контролем наших, українських, тернопільських бізнесменів…

— Що він має на увазі? — тихенько перепитав Елайджа у Тараса.

— Напевно, що пацани з Києва нормально діляться й не вимахуються.

— …вікові традиції українського бізнесу побудовані на християнському уявленні про благополуччя…

— Знаєте, як його призначили? — крізь зуби спитав Тарас Елайджу.

— Кого?

— Ну, секретаря?

— Чекайте, це, здається, щось на зразок спікера?

— Ага.

— Ок.

— Він працював фотографом, ну там трохи для наших, трохи для ОДА, трохи весілля… Ну, й у списку був.

— … і спільними зусиллями збудували церкву Покрови. Наші українські підприємці регулярно дослухаються до потреб громади…

— Якому списку?

— Партійному. Ну, голову взяли нунсівці, а ці його пройшли другими. Кличуть його, кажуть, будеш тепер, Остапе, секретарем. А він питає: «Чиїм?»

— Не зрозумів.

— Гаразд, я потім поясню.

— … і захищати наше місто від усіляких зайд від комерції…

— Тарасе, а він знає, про що був тренінґ нині?

— Та яка йому різниця.

— … і ми не дозволимо, аби Тернопілля впало під натиском ґлобалізації, аби були зруйновані наші традиції ведення бізнесу…

До Тараса підійшов один із сьогоднішніх учасників — Елайджа запам’ятав його як трохи самовпевненого, але кмітливого хлопця. Він згадував, що минулого року закінчив тутешній економічний виш, наголосивши, що їхнім випускником був теперішній президент, і Елайджа тоді подумав, що для свого віку хлопець виглядає трохи заборовілим, не так через огрядність, як через утомлений, злегка знуджений погляд та червоне обличчя.

— Закінчиться ця бодяга, поїдемо дивитися місцеві заклади для достойних людей, — прошепотів Тарас після того, як хлопець, притискаючи до вуха мобілку, вийшов до іншої зали.

— Цього хлопця? Він ніби менеджер в ресторані, до нього?

— Угу. Власник запрошує.

Секретар міськради тим часом завершив промову вигуком: «Слава Україні!», — й біля фуршетних столів почалося пожвавлення. Елайджа тільки-но занурився в розмову з дуже розумною і симпатичною ейчар-менеджеркою одного з тутешніх молочних комбінатів, як Тарас знову потягнув його в якісь коридори та закапелки, поміж зламаних стільців, ящиків з коньяком, знуджених кельнерів, вони вийшли через чорний хід, де на дворі їх чекала величезна, як автобус, Toyota Land Cruiser . На передньому сидінні сидів той самий заборовілий менеджер ресторану, на місці водія — трохи старший боров у чорній шкірянці. Передню панель ленд крузера прикрашали іконка, червоно-чорний та жовто-синій прапори і тризуб. У салоні пахло віскі, потом та якимсь японським чоловічим парфумом.

— Ну шо, нормально у вас там все в готелі? Жити можна? — вивернув до них голову з шийних складочок молодший боров, якого, як тепер згадав Елайджа, звали Сергієм.

— Та, все в порядку, — запевнив Тарас. — Якщо сніданки будуть, як минулого разу, то, звичайно, лажа, я минулого разу вислухав від німців за це, але наразі все нормально.

— Ну то подзвониш мені зранку, якби шо, даш там трубку комусь. Шо за люди, скільки не годуй — все одно торби тягнуть. Да! Да! Їдемо! — Сергій одночасно репетував у мобільний. — Питається шеф, де ми. Не хотів усіх тих клоунів бачити, то вже вибачайте, не приїхав за нами, чекає у нас в ресторані, ось подивитеся відразу на нашу роботу. Зараз посидимо, як білі люди, може, ще й концерту трохи захопимо.

— О, Ви ще маєте там концерти? — Елайджі вже було цікаво, чи встигне він на музичну частину програми цього разу.

— Ну то так, час від часу. Інколи хтось забаву має, весілля там… А нині ось група з Києва виступає, продюсер їхній з шефом нашим колись працював, то привіз показати пацанів.

Екстер’єр та інтер’єр ресторану були вирішені в уже знайомому Елайджі стилі «український ґламурний фолк»: дерев’яна різьба, ікебана з в’язанок цибулі та кукурудзи, глечики, майже різдвяна підсвітка та офіціантки в народних строях, плюс вініли, постери рок-груп та американські номери авто на стінах. Одне слово, ресторан був призначений для публіки просунутої, але втаємниченої в традицію.