Форостина Оксана - Duty free

Від усього цього крутилася голова, все це заважало йому по-справжньому її відтрахати, коли вони піднялися у помешкання, тому що трахати її треба було з усією цією хернею. Відтак Елайджа зрозумів, що насправді вся ця херня трахає його. Із вірменами включно.

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів — у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна — є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.

Якось він намагався скласти їй товариство під час великого концерту до Дня міста. Величезний похмурий охоронець — рагуль із низьким чолом і квадратною щелепою — не пускав Елайджу за сцену, коли під’їхало таксі з Вандою. Вона поцілувала Елайджу і пішла за сцену, через плече пообіцявши йому передати перепустку кимсь із оргкомітету.

Охоронець саме вагався, чи не пропустити Елайджу вже, коли зовсім юний худенький хлопець з наплічником та бісерними браслетами на руках, який весь цей час спостерігав за їхньою боротьбою, несподівано зухвало крикнув на втричі більшого охоронця: «Та ви що, не бачите, з ким він?».

Велет у чорній уніформі геть розгубився від такої постановки запитання, й Елайджа прослизнув за турнікет. Він озирнувся на хлопця з вдячністю і схопив погляд, який запам’ятав на все життя. У цьому погляді було обожнювання.

Приблизно тоді ж Елайджа почав відчувати виснаження, так, ніби організм чинив опір насиченості його тутешнього життя та вимагав дотримання умов експлуатації. Приблизно раз на місяць він протягом доби просто не міг встати через біль в усьому тілі та виснажливу нудоту. Цю періодичність Елайджа навіть почав сприймати як данину, яку він має сплачувати, інтенсивність в обмін на втрачений час. Одного разу його вирвало жовчю просто на вулиці. Він того дня вирішив таки піти на роботу. Хоча, яке там на роботу: просто треба було вийти у цей сірий літній день, у парке передгрозове тепло, яке заповнює все довкола, мов запах. Власне: літні запахи, поєднання рослинного зеленого кольору з небесним сірим, можливість зустріти Ванду. Він тоді все ще був щасливий, але вже не в ейфорії, навпаки навіть — уже, як гурман плісняву, розсмакувавши гіркоту своєї ситуації. Він влип у щось непередбачуване й неконтрольоване, це щось обіцяє надовго затягнутися, і — хоч навряд чи Елайджа тоді це усвідомлював, напевно, таки додумав пізніше — вже почало змінювати його. Можливо, зміни відбувалися вже на органічному рівні, й те, що тепер йому доводиться притулятися чолом до холодної стіни будинку і збиратися із силами, аби рушити далі, саме про це і свідчить.

Його тимчасовий сусід по квартирі нарешті з’їхав, й Елайджа більше не орендував помешкання на Краківський. Він забрав звідти постіль і кілька вечорів засинав, вдихаючи запах Ванди.

Тоді ж він почав — як ніколи раніше — цінувати самотність. Тепер йому подобалося самому лазити містом, навіть самому ходити в музеї. Запах музею останнім часом був для нього одним із найчуттєвіших, найзапаморочливіших, йому здавалося, що ця суміш ароматів натертого паркету, ретельно відполірованої латуні, картин, ще якихось таємних міксів, рецептуру яких зберігають непривітні музейні хранительки, залишається на ньому й магнітом притягує до нього охочих пофліртувати або просто зацікавлені погляди, але найголовніше — тоді рано чи пізно поруч виникала Ванда.

Прагнення Елайджи припадати до джерел в оточенні пильних музейних працівниць мало й іншу причину: йому хотілося дізнатися побільше, надолужити прогаяне. Навіть коли він був сам, кожен знайдений пазл до загальної картинки був його маленьким кроком до неї. Елайджа страждав від неможливості наблизитися вповні, розділити її досвіди та спогади. Він навіть записався до бібліотеки, аби читати літературні журнали початку 1990-х. Наркотичні запахи плісняви та старого паперу, рипіння розсохлого паркету та запорошені вікна були частиною його персональної релігії, і блиск в його очах створював у бібліотекарок щемкі очікування.