Форостина Оксана - Duty free

Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати . Перспектива змін вимірювалася кількома роками.

Країна не забарилася віддячити — інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне — тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.

Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна — ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.

Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що своєю цілком особливою манерою її слухати — віддано, усім собою, хоча це останнє могло пояснюватися його не вельми певним володінням українською мовою. Цілком імовірно, що своєю окремішністю й інакшістю, дистанцією, яка віддаляла його від усіх звичних львівських розкладів, ієрархій, церемоній. І йому точно від неї нічого не було треба: як правило, чоловіки, котрі цікавилися Вандою, потребували не стільки її, скільки її зіркового статусу, який надавав їм блиску в очах оточення, тішив їхні амбіції, адже близькість із нею оберталася безліччю корисних знайомств. Зрештою, з нею було просто весело, а вона сама була надто заклопотана, аби вимагати до себе надмірної уваги.

Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.

Чи спіткаю я Ванду? — кожного разу, виходячи з дому, Елайджа сподівався зустріти її. Він знав, що вона усміхнеться, що цілуватиме його просто на вулиці, посеред міста, так, мовби й не тими ж вулицями ходить її свекруха, приятелі її чоловіка, виховательки садочка її дитини, мовби й не в цьому місті плітки розносяться зі швидкістю пожежі в засушливий серпневий день. Як дитина, що моментально захоплюється баченим перед собою, Ванда потягне його вирішувати мільйон своїх справ, зустрічати мільйон своїх друзів, вони сядуть на каву, але до них весь час хтось підходитиме привітатися, сідатиме поряд, ніби все це місто навмисне змовилося, аби тільки не лишати його з нею наодинці, відбирати у нього шанс за шансом, зжирати їхній спільний час.

З нею Елайджа абсолютно втрачав почуття страху. Він відважно заходив у темні провалля, у запахи гнилого дерева, вапна й щурів. В одному з підвалів вони були навіть двічі: першого разу лишень спустилися на один проліт униз, другого — пройшли глибше, там виявилося кілька величезних кімнат, у глибині одної з яких горіло світло та валялися матраци: очевидно, це відносно затишне приміщення було притулком бомжів. Елайджі важко було уявити менш придатне для кохання місце. Він притулив її до якоїсь залізної тумби просто посеред зали, і це було би назагал незле, якби він не подряпав прутня о власний зіпер.

Він ніколи їй сам не дзвонив. Вона дзвонила вкрай рідко. Елайджа годинами блукав Львовом, сподіваючись побачити край її циганської спідниці, її наплічника, і кілька разів навіть бачив, як вони зникали за рогом. Він ходив на всі виставки, де вона могла бути, на всі концерти та презентації. Жодне їхнє побачення не відбувалося просто так: йому мусили передувати паради планет, комети в небі, мистецькі фестивалі, дефіляди, хресні ходи, поетичні вечори — десятки людей довкола мали голосити до самого неба хрипким і п’яним хором, кожен про своє, кожен в їхнє ім’я. Якщо їм щастило перетнутися, це перетворювалося на гру із щоразу новими правилами: він намагався якомога непомітніше для всіх і якомога помітніше для неї позначити свою присутність, він якомога повільніше вибирався після завершення, він залишав їй максимум часу та можливостей для маневру — схопити його під час перекуру при виході, затягнути за лаштунки до знайомих (а у неї майже завжди виявлялися знайомі за лаштунками), раптом вирішити, що його треба комусь представити.