Форостина Оксана - Duty free

Усі найважливіші події в житті Елайджи ставались у березні.

Тієї першої весни, якось наприкінці холодного березня 1997 року, десь поміж поривів мокрої заметілі, сльоти й пахучої відлиги, уже весняного сонця і сталевих снігових хмар, Блюм запросив Елайджу на відкриття своєї виставки у новій ґалереї. Там були всі: Фея, Дамський, художники, з якими Елайджа вже встиг близько познайомитись, а також безліч нових яскравих типів, в яких він впізнавав персонажів усних розповідей та газетних статей. Фея тягала Елайджу від одного такого персонажа до іншого, нахвалюючи майже кожного з них як ґенія.

Злегка п’яний Блюм голосно вітав знайомих, ніби це не в нього, а у них відкрилася виставка, та намовляв випити коньяку з цинкового відра. У ґалереї ще пахло свіжим вапном, гості задирали голови до чорних склепінь колишнього монастиря та гаряче сперечалися про те, чи давали на ґалерею бабло політики з Києва, а чи це вигадки злих язиків.

Серед Блюмового живопису товклася ґалерейна публіка: інші художники (легко впізнавані за посиленою жестикуляцією), діти художників — різного віку та ступеню знудженості, кілька набурмосених мистецтвознавців, обвішані дерев’яним намистом працівниці музеїв, збуджені фотографи, які чи не єдині не соромилися голосно й неодноразово нахвалювати ідею з відром коньяку, суворі молоді журналістки, кілька роздратованих телеоператорів, старі хіпі, схожі на святого Себастьяна студенти мистецької академії, апетитні студентки, певні себе торгівці антикваріатом, а також безліч людей невизначеного роду занять, які становили основну масу щирих Блюмових прихильників.

До цього часу Елайджа вже трохи навчився орієнтуватися у заплутаній грі під умовною назвою «львів’яни». Умови цієї гри передавалися з покоління в покоління, незважаючи на пересування кордонів, мерехтіння епох та режимів і навіть на майже повну зміну населення міста після Другої світової війни. Оце «майже» було чи не головним фетишем та призом у львівській грі: ніхто не хотів визнавати себе прибульцем та гостем, кожен у той чи інший спосіб відстоював своє право закорінення серед цих ринв та каміння. Не те щоби всі вони намагалися виглядати кимось іншим чи придумувати собі тутешній родовід, але кожна соціальна група та підгрупа мала надійну арґументаційну базу, чому саме її вкоріненість є правильнішою за інші. Власне ця хімія постійного притягування й відштовхування шарів і прошарків, родинних гілок та дружніх альянсів і викшталтувала з них особливу химерну породу, робила їх львів’янами в очах решти — прибульців та мешканців інших місць і міст світу. За нею їх упізнавали, навіть деякі міґранти примудрялися зберегти цей запах львівських ферментів по десятиріччях заокеанських особистих струсів та катастроф. Наприклад, Елайджа вже встиг привітатися з подружжям художників, яких усі називали Гензель і Ґретель, що — з невідомих широкому загалу причин — показово іґнорували гомосексуальне подружжя скульпторів, яких усі називали Чук і Ґек. При цьому обидва подружжя примудрялися товаришувати з тим самим колом людей і навіть брати з тими самими людьми участь у святкуванні родинних, світських та релігійних свят. Своєю чергою перша дружина скульптора Чука була найкращою колежанкою Ґретель, а Гензель періодично напивався з першим коханням Ґека, дизайнером чоловічої білизни та народних строїв Гнатом Макаренком. Той, відповідно, був кумом сина поета-шістдесятника Антіна Безкоровайного — Антіна Безкоровайного-молодшого. Безкоровайний-молодший свого часу зустрічався і навіть збирався одружитися з рідною сестрою Ґретель — Аліною. Однак Аліна вийшла заміж за депутата міської ради Лапочку, старшого сина Марти Лапочки, першого кохання Антіна Безкоровайного-старшого. Молодший її син, Мирон, грав на бас-гітарі у вже знаній Елайджі групі «Клуб галогенів». Менеджером «Клубу галогенів» колись був однокурсник Мирона та двоюрідний брат бармена «Вавилону» Стефка — Ярко Винницький. Актуальна дівчина Ярка Винницького, Варвара Стефанів, подавала надії у графіці, але за освітою та місцем роботи була реставратором і, зокрема, разом із групою старших товаришів долучилася до реставрації ґалереї, де всі вони тепер пили коньяк з відра, відкривали Блюмову виставку та обмінювалися інформацією про останні оновлення у середовищі.

Перший, кому Фея представила Елайджу, був художником, схожим на Ричарда Ґіра — і рисами обличчя, і буддійською посмішкою. Довкола молодого Ґіра увивалася зграйка гарних молодих дівчат, яка швидко відтягнула його кудись у дальній кут. Фея на вухо пояснила Елайджі, що саме молоді дівчата, а точніше, їхній, так би мовити, фронтальний розріз, становить основу творчості цього художника.