Форостина Оксана - Duty free

На початках себе виявляв бунтівний бік його натури, і кожен травневий вечір без неї йому нестерпно, по-підлітковому болів. Але вже за кілька місяців він знайшов для свого відчаю майже релігійну розраду: за його вікном шуміли липневі грози, а він вчитувався і вслухався, із трепетом знаходив внутрішні зв’язки та алюзії, уявляв собі, як вона вперше читає, слухає, перетравлює, висміює, переповідає те, що зараз читає та слухає він.

Бо Ванда розгортала перед ним цілком інакшу картину країни, в якій він жив уже скоро рік: історія її країни була сповнена вільнодумців усіх мастей, це була країна розкинутих серед лісів і пагорбів палаців, мешканці яких нічим, крім музики й розпусти, не займалися, тоді як у палацових каплицях народжувався ґотичний рок (згодом контрабандою перевезений через кілька західних кордонів), тут майже всі знали латину і вміли грати на органі, причому — з дитинства, мусульмани на півдні робили найгустіше на світі вино, у кожному селі в горах на заході був шаман, який володів таємницями всіх на світі трав, на північних кордонах ліси охороняли пси-привиди, а на сході на багато кілометрів тягнулася наркотична теплова смуга. Це також була країна ангелів — мармурових, кам’яних, дерев’яних, мальованих, ангелів-дітей або ангелів-воїнів, з мечами або лютнями. Цю країну заснував римський поет Овідій, і відтоді вона була колискою практично всіх на світі ідеологій, якимось боком навіть вахабізму. Вона розповідала йому про барокове місто Батурин, спалене й знищене варварами, про лицарів-єретиків, про перші переклади Оскара Вайлда українською, видані 1913 року у місті Коломиї, тепер райцентрі в Карпатах, чи ж не тодішньою «Просвітою», про японське консульство у Львові, яке існувало в місті до Першої світової війни, про Бруно Шульца і Грицька Чубая, про підкорення українцями Парижа, Константинополя та Голівуду, про масонів у Полтаві та караїмів у Галичині, про церемонію викликання духу Ніцше, що прославила карпатського чорнокнижника на ім’я Стефаник, про іншого мага з древнім іменем Нарбут. У Львові був таємний центр всесвітнього хіпівського руху, сюди інкогніто приїздили Далай Лама, Боріс Ґрєбєнщиков і, можливо, навіть Ален Ґінзберґ.

Ця її країна колись розбилася на мільйон мікроскопічних уламків, частку яких досі зберігають представники нечисленного племені, а останнім часом намагаються скласти докупи, протиставити тому спотвореному мужицькому обличчю, за яким тільки їх усіх і визнають, так, ніби їхні паспорти зачаровані, і їхні власні, акуратно вклеєні сумлінними службовцями фото перетворюються на ту саму, у всіх однакову, знимку плебейської фізіономії. Це спотворене обличчя так сильно приросло до країни, що будь-які спроби оскаржити істинність мармизи викликають достоту фізичний біль.

Коли вони трошки довше про це говорили, її образа виявлялася сильнішою за звичну іронічну поставу. Її ненависть до всього, що бодай якось було пов’язано з Радянським Союзом, була настільки сильною, що коли вона про це говорила, Елайджі згадувався епізод із фантастичного бойовика, де роз’їбошений на шматки робот з рідкого металу потім стікається й знову постає з живих ртутних крапель, він заражався від неї цим жахом. Він не знав, як передати цей жах і це нове розуміння жодною з відомих йому мов.

— Я нині, коли у маршрутці їхала, поруч зі мною сидів дідусь. Знаєш, із тих, кого водії не хочуть пускати, бо вони не платять за проїзд, тобто пускають, але при цьому обов’язково якусь гидоту їм скажуть. Я ось думала: цього діда все життя принижували. Спочатку поляки, бо він українець, потім москалі, бо він українець, а тепер ось українці, бо він старий немічний українець.

На початках Елайджа лише ввічливо слухав її — родинні, родові — історії образ та принижень. Трохи згодом, збентежений надто чітким поділом на чорне й біле, пробував стримати її радикалізм, додати півтонів, загалом витягнути її з цього нескінченного коловороту родинних травм, ураженої гідності, принизливих компромісів, навіть, сам до кінця того не усвідомлюючи, кинути до дідька цей тягар, який вона отримала від батьків, а ті — від своїх батьків, і так далі в каламутну темряву цієї сумної землі. Його ж власні тягарі вже майже сто років були надійно поховані на дні Атлантичного океану, і Ванда, звичайно так само цього не усвідомлюючи, докоряла йому безтурботним дитинством у наймогутнішій країні світу.

Як це не дивно, але, все менше розуміючи Ванду, Елайджа поступово зійшовся з її музикантами, які на початках сприймали його доволі прохолодно, вважаючи мажором і гальмом. У їхній системі координат він безперечно був мажором і гальмом, черговим Вандиним хвостом, але якось після концерту Елайджа взявся допомогти їм затягнути комбіки в машину, потім вони ще довго когось чекали на вулиці з рештою апаратури, купили в нічному магазині пива, курили, й чи через те, що довкола було темно, вистигала і пахла нагріта за день вулична зелень, а чи через те, що Ванда поїхала додому одразу після концерту, й він припинив смикатися, навіть сувора ритм-секція побачила в Елайджі нормального загалом мужика, який навіть уміє тримати в руках щось важче за ручку. Між ними потеплішало. Музиканти «Клубу галогенів» самі по собі були непоганими хлопцями, хіба забагато бухали. Бас-гітарист Мирон у миру працював у міській черепно-лицевій хірургії і регулярно жалівся, що через концерти доводиться пропускати найбільш напружені нічні зміни з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю, що більше з ним ніхто не хоче мінятися чергуваннями, що концерти йому касу не перекривають. Через медичний бекґраунд та блідий вигляд усі називали Мирона Формаліном. Формалін постійно ліниво сварився з гітаристом Борманом. Здається, Бормана справді звали Борманом, у сенсі за паспортом, хоч мало хто у це вірив. Борман вчився з Вандою в одному класі. Як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей, однокласники пролетарського походження його завзято пиздили, тому їхній тандем із Вандою був цілком природним: вони втікали разом з уроків на пустирі або на вершину пагорба біля пивоварні, лежали на нагрітих сонцем бетонних будблоках, відчуваючи спинами через коричневу шкільну форму їхні заїржавілі гаки, вчилися курити, говорили про смерть та слухали в плеєрі Pink Floyd . Потім Борман вступив до Політехнічного, був кур’єром перших самвидавних газет — возив у наплічнику до Литви макети та привозив віддруковані тиражі. Він швидко одружився — як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей: був обеззброєний самим фактом, що може подобатися справжнім красуням і мати регулярне статеве життя, причому, на тверезо.