Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

— Мирку, а яку ми каву в Берліні пили, ти пам’ятаєш? — гукнула вона голосно, щоби чоловік почув її у вітальні.

— Вода — з термоса, кава — з пакетиків, якась там «три-водному»! Тобі допомогти?

— Не треба! Можеш музику ввімкнути хіба.

— Я зараз не в настрої до музики, люба.

— Штраф за відмову слухати музику, коли тебе жінка просить, — миття посуду ввечері.

— Мені зараз взагалі не до…

— Штраф за затіювання суперечки…

— Мовчу!!!

Ярина подумки усміхнулася, поставила горнятка на тацю, коло них — тарілочку, на яку висипала залишки печива. Гірка вийшла досить скромною. Полуничний пиріг був би дуже доречним. Але чим не пожертвуєш заради чоловіка з сумними очима.

— Посунься.

Мирко сів на канапі, Ярина поставила тацю на журнальний столик і вмостилася поруч із чоловіком.

— А що там ще було в Берліні цікавого?

— Прогулянка по даху Рейхстагу та під його скляним куполом.

— Ну, то було цікаво тобі. А я боялася висоти й думала про війну. А ще?

— Дощ і осінні дерева.

— І двадцять кілометрів пішки за один день… І ти загубив свою шапку.

— А ти зненавиділа свої балетки, — засміявся Мирко й потягнувся за черговим печивом.

— Зненавиділа. Але наступного дня знову пурхала в них, яко метелик, забув?

— Ти вмієш швидко забувати погане, — сказав чоловік, і на його обличчі знову з’явилася тінь вселенського смутку. — Я теж так хочу.

— І ти вмієш. Лише… лінуєшся. То я ввімкну музику?

— Якщо я відмовлюся, ти змусиш мене прати постільну білизну вручну, так?

— Навіщо така безглузда експлуатація золотих рук? Відмовишся — то відмовишся. Ну, доведеться тобі завтра теж мити посуд, подумаєш…

— Тільки не «Бітлз».

— Як скажеш, коханий. Але тоді останнє печивко — моє.

Мирко засміявся і весело притягнув дружину за талію до себе. Вони впали на канапу, ледь не перевернувши столик із посудом на себе. Ярина сміялася щиро, безсоромно, не стримуючи себе. І чоловікові теж зовсім розхотілося сумувати. Вони перебирали пакетики з цукром, згадували про подорожі й забували погане, що трапилося за день.

— Ну, то що там пропало? — Ярина підняла голову з Миркового плеча й зазирнула чоловікові в очі.

— Що? А. Та ну, повторюватимеш усілякі дурниці. Нічого не пропало. Усе ціле-цілісіньке. Лишень трохи цукру бракувало.

А навколо — ні душі. Лише незвична ще поки весняна зеленість. І цвіт. І сіре, трохи важке, а трохи прозоре небо над головою.

А ще — дощ. Таке тихе, заспокійливе шелестіння, щось між «ш-ш-ш» і «дз-з-з», наче хтось дуже вправно грає на чаймсі, таких дзвіночках у рядочок, що зазвичай висять поряд із джазовими барабанами.

У Інни було велике біле горня з намальованою на ньому затишною хатинкою. Купила його в художника в одному з європейських міст. Мандруючи, вона ніколи не пов’язувала місце з подією, чи людиною, чи навіть із будівлями. Зате завжди пам’ятала відчуття. Так ось, у місті, де вона зустріла художника, що розписував горнятка, їй було дуже добре. Відтоді вона завжди возила те горнятко з собою.

А потім, коли їй було зле, десь у тій самій далекій і чужій Європі, де час від часу, точніше, місце від місця таки накочувалися грози самотності, вона вийшла прогулятися вимощеними бруківкою вулицями. Дув пронизливий вітер, і вона куталася в тоненький шарф — інших із собою не мала. То був десь листопад, і місто майоріло нагадуваннями про близькість Різдва. Їй те все видавалося комерційною мішурою і не проймало зовсім. Але коли вітер особливо обпік обличчя й вуха, Інна повернула в якийсь закапелок і… натрапила на рукодільну крамничку.

Там було спокійно й тепло. Такі кумедні плетені ведмеді й санта-клауси. Різнобарв’я шарфиків і светрів. На полицях у плетених кошиках пістрявіли пухнасті клубочки ниток. Інна, не роздумуючи, взяла в руки один, що нагадав їй сонну сіру кішечку, вибрала відповідну пару спиць й підійшла до каси. Привітна літня жіночка усміхнулася дівчині й похвалила її вибір. Здавалося, навіть без напускної європейської ввічливості. Ця жінка була якась жива, справжня, щира.

Коли Інна повернулася до готелю, то знайшла молоду дівчинку-емігрантку, що працювала в фойє, і віддала їй свій квиток у театр. Очі дівчини неймовірно засяяли.

Той вечір Інна вирішила провести сама. Вона ввімкнула улюблений джазовий альбом, де було багато отого чаймсу, і сіла плести собі теплий шарф. В улюбленому горнятку парував чай.