Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Олегу злипалися очі, але він сміявся. А далека від музики Олена відстукувала такт ногою.

Врешті молоді обоє заснули — і подруга вкрила їх ковдрою із сусіднього ліжка й тихенько вийшла. Їхній ураган, на щастя, вже проминув і навряд чи повернеться знову — «Катріні» ж, як завжди, хотілося нових пригод. Тільки десь на Балі. І обов’язково — з гарним закінченням.

Чомусь, тільки-но листя перетворюється на шурхотливе золото, хочеться починати плести теплі барвисті шарфики. І писати дитячі віршики. Кутатися в затишний плед, і гаряче горня із духмяним чаєм обов’язково ставити на підставку з ялівцю, щоби запах ішов по всій хаті. Так само обов’язково обплітати пальцями те горня і вслухатися, як м’яке тепло розходиться по тілу.

Олеся була вчителькою, і перше вересня для неї означало зустріч із великою радістю — галасливими дітьми, і великою морокою — календарним плануванням, довгими педрадами й горою журналів. Вона навчала діток малюванню, і ніяк не могла собі пояснити, для чого вчительці малювання писати всі ці конспекти уроків і як можна ставити за учнівські твори оцінки.

— Мабуть, я не зовсім правильна вчителька, — казала вона собі, — а тому мені можна хоч інколи порушувати правила.

Олеся чемно переписувала освітню програму до свого зошита й майже завжди брала його з собою на уроки. Однак із сумки так і не виймала, а малювали-ліпили її учні лише те, що їм хотілося. Тому витвори малесеньких художників завжди були такими натхненними й живими. Олеся знала лише одну оцінку — «відмінно».

Її бабуся теж була вчителькою, і навіть коли вийшла на пенсію, їй продовжували снитися нічні кошмари, що вона забула конспект, а на урок прийшла завучка. Олеся лише хихотіла у відповідь на таку розповідь — ну і що? Головне ж — результат…

Проте на минулій педраді Олесі таки зробили суворе зауваження. Чиясь мама поскаржилася, що її дитина нічого не вчиться на уроках малювання, а «базграє» лише те, що вміла робити і в садочку. Директор дослівно передав оте «базграє» і, насупивши брови, звелів припинити такий безлад і почати навчати дітей за вимогами програми. Якщо ж Олеся не послухається, то він уже давно має на її місце людину, яка не створюватиме школі стільки проблем.

Олеся йшла додому через золотий-золотий пролісок, у своєму червоному плетеному шарфику і червоних чобітках. Вона усміхалася, бо в таку осінь неможливо не усміхатися. І заплакала лише тоді, коли згорнулася калачиком у своєму затишному кріслі, вкрилася пледом, а по кімнаті кучерявими завитками пари розлетівся запах липового чаю та ялівцю. Олеся розглядала малюнки своїх вихованців: такі виразні, настроєві, такі неповторні. Поруч лежала стара папка, у ній були роботи учнів, які вона зібрала, ще коли була практиканткою. Тоді вона мусила їх навчити малювати натюрморт: склянку, грушу та яблуко. І зараз Олеся не хотіла відкривати ту папку, бо знала, що там, окрім сірості й нудних ліній, немає нічого… У тих малюнках не було душі…

Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень — таким, яким хотіли б його затримати назавше. Вона теж сіла малювати. І малювала рожевощоких своїх вихованців, і блиск їхніх очей, і багато-багато золотого листя, і барви звідкись у неї бралися такі радісні, такі теплі й такі невимовно добрі.

Із тих робіт, які намалювали діти, Олеся зробила виставку. На кращій вона ще не бувала. Тепер молода вчителька знала точно: серед її учнів є майбутні Моне і Ван-Гоги, Далі й да Вінчі. А вона свою місію виконала.

На місце Олесі таки взяли іншу вчительку, бо який директор терпітиме у своїй школі свавільну вчительку малювання? Та, попри всі погрози й умовляння, діти продовжували імпровізувати на уроках.

Олеся ж відкрила свою студію, де навчала майбутніх художників малювати з любов’ю. Студію вона назвала «Вересень»…

Олеся поверталася додому зі школи. Сьогодні був останній навчальний день у цьому семестрі. Увечері для дітей улаштують новорічне свято. Але вона на нього не піде, задавнена застуда їй добряче дошкуляла, і єдине, про що дівчина зараз мріяла, — це гарячий чай із медом і тепла ковдра. Ковдру з овечої вовни колись для неї пошила бабуся. Це була майже єдина пам’ятка від неї, не рахуючи декількох світлин. Олеся була сиротою, і бабуся виховувала її сама, а кілька років тому померла…