Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Він дуже красивий — у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу.

Знаєш, мамо, у нього хороший смак на музику та шарфики. Він заварює каву з молоком і усміхається частіше, ніж не усміхається. У нього такий самий розмір ніг, як у тата, тож коли він прийде до нас у гості, то зможе взути татові капці.

Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, — але чи знала ти, що він буде найкращим?

Із великих вікон кафе на сіру, туманну, вогку вулицю струменіло тепле світло. Ще декілька хвилин — і табличка на дверях зміниться на «Відчинено». Софія вирішила трохи прогулятися, щоби не стовбичити коло закладу, переминаючись із ноги на ногу. Глянула на годинник: за чверть восьма. У це якось складно було повірити, адже сьогодні жінка прокинулася нечувано рано, і тепер їй здавалося, що вже мав би бути принаймні обід, аж ніяк не сніданок, який, до речі, ще й не розпочався.

А тим часом сонні перехожі сновигали вулицею в обидва боки: хтось поспішав, а хтось плентався непевним кроком, неначе не міг зважитися, чи варто йти вперед, чи мудріше було б повернутися додому й сховати носа під теплою периною.

Офіціант у довгому фартуху відчинив двері й перевернув табличку другим боком. Софія пришвидшила крок і за кілька митей опинилася в затишному кафе, де пахло свіжо змеленою кавою, мигдалевим печивом і ваніллю. Вона пройшла в глиб зали, скинула з себе вологе від вранішньої мряки пальто, розкутала шарф, стягнула плетені рукавички з одним пальчиком і вмостилася на м’якому дивані — прямо під лампою із солом’яним абажуром. Її подруга, Інна, ніколи не приходила вчасно в таку рань. Тому жінка замовила какао з імбирним пряником і розгорнула на колінах книжку.

— Привіт, матушко! — вродлива дівчина з усмішкою від вуха до вуха і розпашілими від швидкої ходи щоками з гуркотом опустилася у крісло навпроти Софії. — І хто це тут із самісінького ранку книжки студіює?

— Іннусю, ти на диво вчасно сьогодні! Щось у лісі?..

— Про ліс не знаю, не заходила, мені, ти знаєш, далеко. Але нагоду довше потеревенити з новоспеченою матушкою мені втрачати ну ніяк не хотілося!

Офіціант підійшов знову, мило усміхаючись, і дівчата замовили сніданок. Із колонок линула спокійна тиха музика. Зала потроху почала заповнюватися ранніми відвідувачами. Натовп за вікном ставав густішим і рухався вже швидше й упевненіше. Мабуть, ті перехожі, які ніяк не могли визначитися, що їм робити, вже знайшли своє місце під сонцем — чи то пак під сірим, затягнутим важкими хмарами, небом.

— Ну, то як воно? Узагалі, я досі не можу повірити, що ти на це зважилася. Якось ніколи не уявляла тебе в образі релігійної фанатички, тим паче в ролі е-е-е… — бачиш, мені навіть вимовити це складно! — дружини священнослужителя. Це ж… Це ж навіть гірше, ніж життя за шаблоном «церква-кухня-діти». Чи ні?

Софія засміялася й потяглася за ножем, щоби намастити на тост масла й умостити туди шматок сиру з базиліком.

— Ну як тобі сказати… Я не знаю, що гірше, а що краще — об’єктивно. Мені особисто добре. І якось геть не страшно, не знаю. Може, вся суть у стереотипах…

— Ну які стереотипи, Софійко. Я боюся про це думати — але й не думати не можу. Тобі ж оце треба бути такою зразковою пані, не показати зайвого сантиметра стрункої ніжки, не засміятися, коли розповідають приперчений анекдот, не піти на джем-сейшн після концерту, бо там усі бухають і не бачать, кого цілують за димовою завісою, і зовсім не годиться, щоби друг тебе о пів на третю ночі привозив звідти додому на машині! Але й твій коханий із тобою туди точно не піде, бо він вічно зайнятий своєю паствою та семінарією!

За сусіднім столиком з’явився чоловік у бездоганно накрохмаленій сорочці, рівно пов’язаній краватці та з гострими, як меч, стрілками на штанях. Інна закотила очі під лоба й важко зітхнула. Дівчина була твердо переконана, що педанти та ханжі колись начисто витруть усесвіт своєю стирачкою, намагаючись виправити всі його шорсткості й неточності. Водночас вона притишила голос і прихилилася ближче до подруги:

— Чесно кажучи, мені страшно, що подумають твої «підопічні», коли раптом побачать, що ти їси й теревениш зі своєю не дуже правильною подругою в чужому місті замість того, щоби смажити бекон і яєчню своєму високодуховному чоловікові на власній кухні з рожевими фіранками в квіточки.