Марія Матіос - Щоденник страченої

Слідчий так закручував вибудувану кимсь версію, що у відповідь я мовчки кивала головою на аргументи-підкидні і відверталася до стіни.

І ось після тривалих роздумів на самоті мене пронизала думка: віддати щоденник у руки майбутньому своєму адвокатові.

Але ні, адвокатові не треба, адвокат — особа зацікавлена. Він захищатиме мене. Тим паче, що весь мій захист — простіше з простого. Що тут особливо доводити, коли все таке очевидне. Є продірявлена двома кулями жертва. Є нападник. Є зброя. Відбитки пальців. Балістична експертиза.

А слідство матиме свою — більш цинічну, аніж адвокат, — думку. З поведінки свого гестапівця я добре розуміла, як слідство шукає способу вплинути на мене, щоб вивести підозрюваного з-під меча правосуддя. На суді вони почнуть змагати одне одного - прокурор і захисник — і все може піти прахом. Із суддями так легко не домовитися. Та й нема мені тепер ходу до суддів.

А мої плани і плани слідства на цей раз збігалися. Як лише їх зреалізувати?

Я не хотіла би, але буду змушена вручити щоденник таки оцьому слідчому-гестапівцю, щоб дати зайвий доказ своєї психічної неадекватності й цілковитої можливості підняти на власне життя руку із пістолетом.

Цікаво, наскільки багатолітній щоденник може стати алібі для чоловіка, замордованого жіночими примхами до такої межі, що він змушений був узяти до рук «беретту»?

Це як з якого боку дивитися. Щоденник — своєрідна історія хвороби пацієнта, а в цьому випадку — історія жертви, яка сама хоче зробити себе підсудною.

Але чи можна долучити до слідства, до слідства, панове, а не до наукових експериментів, такий вид доказів — жіночий щоденник? Адже все, про що йдеться в ньому, — лише опосередковано дотичне до злочину. Коли б це допомогло уникнути чоловікові ганьби й тяжкого вироку, і звалити всю вину на мене, - я готова хоч зараз віддати свій темно-зелений талмуд у руки а хоч би останньому пройдисвітові, не те що слідчому...

Але слідство — не психоневрологічна служба. Воно розглядає як завершені дії, так бере до уваги і мотиви, що спонукали до дії. Іще ж французи придумали: «Диявол ховається в деталях».

Та чи цікаво слідству порпатися в задавнених причинах, що тепер вилізли боком, не просто з міщанської цікавості, а професійно, заради справедливості вироку?

Але ж і суд враховує мотиви злочину, міледі. Мабуть, міра відповідальності за зрубану смереку для продажу і зрубану для обігріву будівлі задля порятунку життя, скажімо, замерзаючих дітей - може бути встановлена судом неоднаковою. Власне, відповідальність повинна бути іншою.

Ні, не так. Не може бути, щоб щоденник остаточно не зняв будь-яку підозру з чоловіка. Там усе так чітко, так зрозуміло, що причина драми — в моїй чутливості, істеричному типові темпераменту, схильності до суїциду.

А як же його відбитки пальців на зброї? А слідчий експеримент?

А що, він не міг мені хвалитися своєю зброєю саме тоді, коли в мені загострилося рішення звести порахунки з невнормованим своїм існуванням?

Ось воно, моє остаточне рішення замість усяких словесних мотивацій: щоденник, відданий на читання слідчому.

Але мені спершу потрібно виборсатися з лікарняних стін, щоб дістатися місця сховку єдиного алібі для Чоловіка. Це алібі не дасть запроторити його у в'язничні стіни. І його життя залежить тепер лише від мене.

Отже, я зобов'язана, так-так, саме зобов'язана витримати завтрашню операцію, через два тижні — іще одну операцію.

А далі зобов'язана витримати все, що виникне в процесі слідства, суду й вироку судьби...

За умови, що я залишуся живою.

...І ОСЬ Я ТРИМАЮ в руках темно-зелений, як поросла жабуринням озерна вода, талмуд свого багаторічного щоденника з безглуздою назвою «Жіночий літопис»...

— ...Ваша честь! — нарешті — після тривалого шуму у переповненій залі і глибокої паузи вже в повній тиші -прокурор, що виступав головним обвинувачем, звернувся до насупленої, майже безформної жінки-судді невизначеного віку, сповитої в чорну, таку ж безформну мантію. Схилившись у галантному поклоні, він чомусь приклав руку до серця, а далі закотив догори очі: — Почну з кінця. — Поки прокурор лаштував слова у викінчену думку, суддя встигла однією рукою підтягнути під столом спалі колготи і правим носком почухати ліву литку. — Навіть, коли б у цьому залі вишикувалася рота найкращих адвокатів країни, — прокурор демонстративно звертався до мого захисника, — отож, навіть, коли б тут захист вели найкращі адвокати країни, які б з такою ж палкістю доводили протилежне тому, про що я зараз говоритиму, і навіть, коли б тут засідав найбезпристра-сніший наш Конституційний суд, мій вердикт не змінився б ані на йоту...