Марія Матіос: Щоденник страченої

О, так. Це ж дуже просто й зрозуміло: я боюся безодні, яка зазирнула в обличчя — й не відпустила. Так-так, я боюся не минулого, а безодні, в якій воно помістилося. Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи. Утилізувати, а далі частково трансформувати просто в сторонній досвід і не більше.

Таке верзеться... Воно, мабуть, недивно: очікування останніх відлічених тобі секунд життя іще не пояснив ніхто, так само, як насправді ніхто не пояснив життя після смерті чи життя в материнській утробі. Всі оті недолугі, надумані фантазії псевдописарчуків про загробне життя — не що інше, як страх їхніх авторів перед майбутнім і намагання вистрибнути за обруч власного безсилля перед невідомістю тління.

Як я ненавиджу силувані паперові схлипування — шмаркання — виправдання багатослівних письменників, що плутаються у власних думках, як ноги п'яної людини! Хіба ця багатослівна сповідальність може замінити прижиттєву відповідальність людини за її прижиттєві провини?! О, ні! Жодна, навіть найрозумніша, книжка, найчесніший щоденник не може ані відтворити, ані замінити смаку і смислу самого життя. І немає жодного значення, де ти гортаєш своє минуле, — на тюремних нарах, на лікарняному ліжкові, за письмовим столом чи на тому світі.

...Втиснувшись глибоко у фотель, потертий багатьма руками і сідницями, нібито відсуваючи мить відповідальності за власні помилки і дурниці, знову прикриваю долонею очі, немовби намагаюся затулитися від незрозумілої загрози, що тихо суне зі щоденника — з гори потьмянілих сторінок і зашифрованих автографів болю, сумнівів, зачарувань і розчарувань, молитов і проклять, осяянь і бозна чого іще, не завжди облікованого, але завжди присутнього в моїй душі, та, зрештою, душі чи не кожної людини...

Якщо подолаю цю загрозу, можливо, мені стане легше.

...КОЛИСЬ я спостерігала, як борсається риба в рибальських сітях. Очевидно, і їй, рибі, навіть без розумного мозку, без чутливого серця здається, що мить потрапляння в сіті — це крок в якусь іще одну свободу. І через те риба спочатку мирно і навіть радісно шукає собі дорогу в межах пастки, майже граційно виляючи хвостом, немовби жінка стегнами чи віялом перед очима збудженого нею чоловіка. Передчуття інтриги на якусь мить додає бідній рибці граційності. Та коли рухливі сіті дедалі настирливіше починають обмежувати риб'ячу свободу... о, тоді страх близької смерті змушує заблудлу рибку вдаватися до трюків, схожих на трюки паралізованої страхом людини.

Чому я про це згадую? Тому, що зараз сама схожа на загнану в сіті рибу. Я хапаюся за кожну хвилину ще трохи відведеного мені життя, але, разом з тим, ловлю себе на думці, що підступна байдужість заповзла в мене, неначе паралітичний газ.

Завтра мене — вкотре! — одягнуть у білий балахон, узують у білі капці чи валянки, візьмуть на катафалк і завезуть в операційну або на цей раз — остаточно на той світ.

Ясно усвідомлюючи це, я чую в собі порив до опору.

І разом з тим — мені геть зовсім байдуже, зовсім-зовсім байдуже, що буде зі мною завтра. Якась мутна моторош обволокла душу липким жабуринням — і начебто підкосила волю до життя. Так, наче з мене випустили всю кров, лише не перекрили дихання.

Ніби знаючи наперед, чим закінчиться моє земне тривання, в минулому своєму житті я патологічно не любила білого кольору.

Стерильного.

Аптечного.

Операційного.

В моєму гардеробі ніколи не було святкової білої одежі.

А тепер я готуюся вбратися в біле, як наречена, і — диво — не пручаюся навіть подумки. Чекаю цієї хвилини з нетерпінням не меншим, аніж чекала би шлюбу, пологів.

Судьба, очевидно, нарешті вирішила відомстити мені за те, що я ніколи не була ані нареченою, ані матір'ю. Я одразу стала прихованою дружиною. А доти — чесно чекала його, так і не зрозумівши, що того, хто багато років розріджував кров у жилах, у реальності не існує. Не існує не тільки для мене, але й для всієї решти жінок, отих, що торпедують пороги загсів і пологових будинків; отих, що втирають сльози самотності і виходять на пошуки чоловіка, як мисливець на останні в своєму житті лови. Наївні, вони не підозрюють, що просто в якийсь момент якийсь цілком випадковий чоловік і, як правило, цілком випадково прибирає обличчя уявлюваного тобою царевича — і далі тимчасово, а чи і впродовж життя, мордує тебе з усією силою тобою ж придуманої чи змайстрованої пристрасті.

Жаль, але це правда. Чи не всі жінки наважуються логодитиєя з думкою, що каркас стосунків між двома статями завжди споруджує і цементує жінка. І жінка ж руйнує його з натхненням, якому позаздрив би й Герострат.