Марія Матіос - Щоденник страченої

А гадюкоподібний хвіст зниклої з очей машини додавав хіба що більшого безсилля.

Що б він подумав, коли би побачив мене в пилюці посеред вулиці???

А що би подумали інші, ті, що не знають смаку дорожньої пилюки упереміш із смаком сліз?!

Бо ось, щойно, чоловік приймав мої прощальні хапливі цілунки, як розбещена дитина приймає з рук гостя чергову шоколадку, — ліниво хилитаючись з боку на бік, і так само ліниво підставляючи обличчя моїм устам. А далі обома великими долонями стиснув плечі, коротко, але з пристрастю, цмокнув у губи і сів у машину.

...Після всього я зрозуміла, що так у нормальних людей починається божевілля. Вони ще уривком пам'яті чи розуму усвідомлюють події, розрізняють людей, але перспектива стати божевільним є невідворотною.

Що я маю робити без нього????

22жовтня 200... р.

Жіноче серце-сміттєзвалище. Запліснявіле, прогниле, необгороджене. Там є який завгодно непотріб, але немає нічого цілого, корисного чи функціонального. Спресовані від часу й пам'яті почуття-пережитки нагадують зіжмакані целофанові пакети, роздратовано пожбурені у сміттєпровід, а потім роздерті вітром і бомжами...

Треба навчитися виривати серце, позбуватися його дурного диктату, як первісна людина позбувалася хвоста чи хворий апендиксу.

Але як навчитися цього?!

23 жовтня

Прочитала вчорашній запис.

Господи, яка глупота приверзеться у хвилину гніву чи незадоволення.

А все тому, що я не навчилася робити бодай щось із стосами своїх переживань. Посортувати, розкласти полицями, дещо — викинути.

Ну, Боже, хоча б якийсь хосен був із того, що моє серце тепер нагадує солдата з воєнної передової після багаторазового поранення: шрам на шрамі, осколок на осколкові!

Та попри все, коли б я була акторкою чи письменницею, я сіла б за стіл і вигадала красиву, а може, найкрасивішу у світі історію кохання. Це було б таке мило, яке перевершило б усі бразильські мильні історії. Воно б дало надію і втіху тим жінкам, хто іще не зазнав незмитого вранішнього чоловічого запаху.

Я б тепер, по всьому, вчила людей любити. Не бавитися, не імітувати пристрасті й драми, не розігрувати одне перед одним циркові вистави — а любити.

Хм... ніби я знаю, як це — любити...

Знаю.

Коли б мені сказали одною фразою визначити суть кохання, я б, не вагаючись, відповіла: воно — в бережливому ставленні одне до одного.

Хоча... мабуть, ні.

Бережливо можна ставитися навіть до чужої людини. З чемності. З розуміння.

А яка вже там бережливість, коли серце штормить десятибально, а голова ходить окремо від тулуба?!

Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію.

Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання.

А рашпіль іржавий.

З грудня ц.р.

Коли б у мене був чоловік, я давно забула би смак оцього пійла, яке п'ю роками — й ніяк не нап'юся. Але чому я вважаю, що в мене нема чоловіка, коли ось є, один — незмінний, на відстані, нечастий мій гість, але ж є.

Іншого не хочу.

Іншого не маю.

То хіба він не чоловік?

Та інший був би радий, що має таку вірну дружину, не домагаючись її вірності.

А що нечастий гість... то...

Боже мій, а коли він був би космонавтом чи розвідником-нелегалом?

Отож бо.

Дурниці.

Казали мої бабуня: «Дурний спить, дурне снить, дурне говорить».

Іще сьогодні, вночі.

Коли б у мене були діти...

Ах, діти...

Навіщо я зробила аборт?

Я не запитала Його — батька. Більше того, я йому не сказала нічого, наперед знаючи реакцію.

Ні, я не знала можливої реакції, та боялася його можливого боягузтва.

Він не зміг би легально визнавати свою дитину. А я б не змогла виховувати безбатченка. Хоча, якщо подумати, всі діти ростуть безбатченками. Навіть при живих і легальних батьках. Єдиний їм батько - завжди мати.

* * *

Але це було так давно... якою я була молодою і дурною...

От, дурепа.

Якою ж це я була молодою кілька років тому?!

А таки молодою! Жінка, котра понесла, — молодша від усіх молодих разом узятих.

Тепер у мене росло б гарнюнє дитятко — син чи донька — і я, напевно, б давно позбулася цього невідступного привиду, який так безжалісно мордує мене із року в рік, із року в рік, і не видно кінця моїй муці.

А тепер чоловік, якого я покарала безбатьківством, абортує й мене зі свого життя — і я розумію, що цьому не зможу зарадити.

Це, мабуть, неусвідомлена помста самця, покараного без його відома. Це, напевно, прорізався нюх справжнього самця, який дав про себе знати через багато років.