Зі значно меншим ентузіазмом Сильвестров розповідає про свою сім’ю. Він одружився ще в інституті, бо дружина завагітніла, через декілька років народилася ще одна дитина, дружина покинула роботу, а він став усе рідше з’являтися вдома.
— Я їм тільки заважаю, без мене значно спокійніше, — говорить він, не виявляючи ні найменших емоцій, так що неможливо зрозуміти, чи йому теж так спокійніше, чи все ж таки його ображає така байдужість сім’ї до його персони.
З таким же незворушним спокоєм він знімає джинси, під якими виявляються сині вовняні спортивні штани, неправдоподібно класичні, такі, яких я не бачила вже багато років, із двома білими смужками, — мені здавалося, що таких штанів уже не існує в природі. З натуральної вовни, зовсім не те, що сучасні китайські синтетичні, які носять вантажники на продуктових базарах, одягаючи до них шкірянку. Але найбільше вражає не це, а очка від позашиваних вручну дірок на колінах. Я не можу відірватися від не надто акуратних, хаотично розкиданих стібків, для більшого ефекту зроблених червоними вовняними нитками. Але Сильвестров не помічає мого погляду і враження, яке справив на мене своїми штанами. Він продовжує розповідати про суд із податковою, про проблеми з бухгалтерією, про складнощі в підборі кадрів. І здається, щиро вірить, що все це мене цікавить.
Бабця колись знайшла на антресолях великої шафи в коридорі цілий пакунок фланелевих дитячих повзунків. Невідомо, звідки вони там взялися, але пролежали запакованими багато років. Жодного разу не вживані, із міцної радянської фланелі, на двісті тридцять відсотків натуральної і неправдоподібно м’якої, зі зворушливими рожевими квіточками. Їх не знищила навіть міль, яка з часом пожирала, здається, навіть таблетки нафталіну, які не встигли вивітритися. Я намагалася уявити собі власну дитину в цих повзунках, і видовище виходило кумедне. Мабуть, до того часу, поки у мене з’явиться дитина, фланелеві повзунки з радянської тканини будуть страшенно модними і ні в кого не буде справжніх, — тільки ці, знайдені бабцею на антресолях.
Сильвестров перевзувся в капці, постелив собі, поцьомав мене в щічку і ліг подрімати до Варшави. Еротичної напруги, нестерпного пожадання самця у цій сцені було так само мало, як сексуальної привабливості в його позашиваних спортивних штанах. Я спостерігала за його обличчям, яке уві сні мало змінило вираз, і здавалося, ніби він за мить прокинеться й почне з того місця, на якому зупинився.
— Так вот, о налоговой…
Цікаво, чи справді все це для нього так буденно, як він намагається продемонструвати, і чому тоді у нього постійно пітніють долоні. Чи від проблем із судинами, чи таки від хвилювання. Хоча, з іншого боку, не так уже й погано, що він не став домагатися мене просто у купе, на брудній полиці з вологою постіллю. Можливо, у готелі після вечері при свічках усе виглядатиме хоча б трохи романтичніше.
Він лише на два роки молодший за батька. Цікаво, чи батько так само похропує на нижній полиці, коли возить за кордон своїх на двадцять років молодших коханок. Цікаво, що сказав би батько, якби побачив цю сцену. Ні, нецікаво, що він сказав би, — що тут вже скажеш, цікаво було б відчути те, що він відчуває, хоча б раз проникнути глибше у цю загадкову чоловічу психіку, яка не бачить ні найменшої суперечливості в намаганні спокусити молоду дівчину і полатаними на колінах старими спортивними. Можливо, варто було б запитати його, чи не заважають йому ці спортивні, але швидше за все в його очах тільки знову погасне вогник і з’явиться та сама погано прихована знудьгованість, яка з’являється завжди, коли йому доводиться переходити від ролі оповідача до ролі слухача. Весь його вигляд ніби говорить, що він усвідомлює неминучість такої зміни ролями і готовий трохи постраждати, але дуже просить не зловживати і висловлюватися якомога лаконічніше, бо у нього є ще стільки цікавих нерозказаних історій про боротьбу з податковою.
Він не приховує своєї гордості за проплачений наперед студентський готель з найдешевших, розповідає, що завжди зупиняється тут, і його справді впізнає жіночка на рецепції. Чи принаймні робить вигляд, що впізнає: мабуть, заможні гості трапляються тут рідко, і вона сама дивується, що привабило такого солідного клієнта в їхніх скромних апартаментах. При погляді на мене вона навіть стримується від поблажливої масної посмішки й мовчки реєструє нас в одному номері. Мене трохи зачіпає така відсутність вибору і те, що мене взагалі ніхто ні про що не питає, я збираюся з силами, аби запротестувати і повимагати окремого номера, але в момент, коли я збираюся сказати про це, Сильвестров раптом кладе свою долоню на мою і зазирає мені в очі. У його погляді немає відстороненої байдужості, до якої я вже встигла звикнути, натомість з’являється щось тепле, майже батьківське, від чого я почуваюся захищеною і втрачаю бажання протестувати. І ще його долоня суха і тепла. Цього виявляється досить, аби зламати мій слабкий опір, і ми підіймаємося нагору.
Читать дальше