Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

Діма все більше захоплювався спогадами про важке дитинство, а я поволі наважувалася озвучити прохання відвезти мене додому.

Але раптом Дімин член знову напружився. Мабуть, він уже дійшов до того моменту в розповіді, коли партнерка повинна була стікати соками пожадання від співчуття й еротичних фантазій. Я виявилася неготовою до такого повороту подій і того, з якою спритністю неповороткий Діма раптом виліз на мене, але відреагувати не встигла, бо раптом задзвонив телефон.

Після короткої розмови Діма швидко вбрався й вийшов з дому, строгим голосом звелівши мені чекати його. Я не наважилася сказати про бажання поїхати звідси якомога швидше, бо раптом усвідомила, що попри крихкість сухожиль він усе ж таки набагато сильніший за мене.

У момент, коли під час кави й десерту Сильвестров знову полинув у безкінечні спогади про свою бізнесово-поетичну кар’єру, я чомусь дуже виразно пригадала собі те відчуття в порожній Діминій квартирі, обставленій із жіночою старанністю. Мабуть, у нього таки була дружина або ж зафіксованість на дієті та калоріях поволі фемінізувала його психіку. Усюди був ідеальний порядок, жодного сліду пилюки чи слідів від склянок на лакованому журнальному столику. Ідеально поскладані речі у шафі, кришталеві келихи і деталь, яка добила мене остаточно, — вигаптувана гачком серветка за склом кришталевої вітрини серванта.

Я марно намагалася зосередитися то на телебаченні, то на книзі, погортала навіть каталоги з модним одягом, розкидані довкола ліжка. Кілька хвилин розтягнулися на три години, і в якийсь момент раптом прийшов страх: я раптом подумала: «А що коли він не повернеться?». Звідки я знаю, куди він поїхав, — можливо, він взагалі більше ніколи не повернеться, хто шукатиме мене тут, у замкненій квартирі, що я скажу бабці, подзвонивши звідси, — я ж навіть не знаю адреси. Ще трохи, і мене охопила справжня паніка, але за годину минула й вона — я відчула апатію і голод. Мабуть, доречнішим було б розкаяння за таку легковажну поведінку, але розкаяння не було, навпаки, я передчувала насолоду від того, як переповідатиму Лілі таку незвичайну пригоду. А потім минуло й це, і я вже просто лежала на ліжку й бездумно вдивлялася в стелю, не відреагувала навіть на звук ключа, що повертається в замку.

На щастя, Діма приїхав занадто втомлений, аби продовжувати любовні забави, тому мовчки відвіз мене додому й стримано поцілував у щічку на прощання. Відтоді я більше не займалася бодибілдингом. Я досі добре пам’ятаю різкий запах Діминого дезодоранту. І часом навіть озираюся на вулиці, коли від когось так пахне. Пам’ятаю поскрипування шкіряної куртки й посмішку зі зворушливою дитячою ямочкою на правій щоці. Але зовсім не пригадую ні його прізвища, ні кольору його очей, ні того, чи у нього були рівні зуби. Хоча саме на те, чи рівні у людини зуби, я переважно звертаю увагу насамперед під час знайомства.

У Сильвестрова також є ямочка, щоправда, вона вже втратила різкість контуру, який робить посмішку особливо привабливою. Шкіра обличчя полтавського бізнесмена злегка обвисла, як це буває у людей, які різко схудли, ця шкіра має не дуже здоровий молочно-білий відтінок, на якому чітко проступає поголена вранці щетина. Його погляд розсіяно блукає по моїх грудях, і не відомо, чи він спостерігає за мною, чи просто дивиться кудись убік, думаючи про своє. Жвавий блиск у його очах гасне, щойно він перестає оповідати нескінченні історії свого бізнесового і життєвого успіху і переходить на іншу тему або питає про щось і змушений вислухати відповідь. Лео, здається, також знічується від цієї надто очевидної втрати зацікавлення, тому тільки коротко дякує Сильвестрову за чудово організовані гастролі й регулярно підіймає тост: «За дружбу!» Мабуть, він говорить занадто голосно, бо на нього озираються з-за кількох сусідніх столиків.

Не зводячи розсіяного погляду з моїх грудей, Сильвестров продовжує розповідати. Тепер уже про специфіку свого аптечного бізнесу, про бум на гомеопатичну нафту, про те, як йому вдалося позбутися конкурентів, про плани на майбутнє. Здається, якщо його не зупинити, він може говорити кілька діб підряд. У цьому чоловікові акумульована неймовірна енергія, яку він скеровує дуже раціонально, чітко усвідомлюючи, що йому потрібно від життя.

Зараз, коли я сиджу навпроти нього в купе поїзда і ми їдемо святкувати Різдво у Варшаві, його погляд знову роз

сіяно зупиняється на моїх грудях. І знову, ніби хтось натискає на невидиму кнопку, Сильвестров починає розповідати про свої бізнесові оборудки. Далі — про літературні інтриги й фуршети на партійні гроші після поетичних вечорів його конкурентів. Важливим при цьому є зовсім не сам вечір і тим більше не презентовані тексти, а зацікавлення присутніх особою його, Сильвестрова, те, яка саме партія фінансує цей фуршет, і цілий ритуал приховування спонсорів, до якого вдаються всі поети з його бізнесового кола.