Наталка Сняданко: Чебрець в молоцi

Вечорами ми з бабцею часто сідали перед телевізором, щоб напружено відстежувати кожну хвилину, яка вела до впевненої перемоги або випадкового програшу наших, або ж до випадкової перемоги чи гарантованого програшу решти. Третього варіанту не існувало, від наших очікувалися найвищі результати, інакше ми вважали це особистою образою, вважали, що вони нас підвели, зрадили наші напружені кількагодинні вболівання перед чорно-білим простором крихітного екрану. І вони відчували це, тому часто показували найкращі результати і займали найвищі місця, особливо у парній програмі й у спортивному танці. У нас тоді була потужна школа, хоча зараз уже і не зовсім зрозуміло, хто саме може тепер зараховувати її на свою користь. Ясна річ, наші перемоги ми нікому не віддамо, але як бути з прапором, не можна ж і тодішній прапор, під яким вони виступали, теж називати нашим. Цей прапор взагалі виглядає із сьогоднішньої перспективи якимось нічийним, трохи навіть прикро, що стільки емоцій і переживань через це можуть теж вважатися не нашими, а такими ж нічийними. Мабуть, не варто копирсатися у таких глобальних суперечностях, коли йдеться всього-навсього про фігурне катання. Хоча, з іншого боку, і фігурного катання шкода.

Особливо високий професіоналізм демонстрували наші жінки, хоча чоловіки вже тоді подобалися мені більше. Їхні облягаючі трико були не такими грайливими, як короткі плісировані спіднички партнерок, а форму пружних чоловічих стегон дуже виграшно підкреслював стримано-блискучий шовк. І головне — не було видно черевиків, однакових і по-спортивному нудних білих черевиків, які псували весь імідж партнерок, завершували тендітні й звабливі лінії їхніх ніг у прозорих нейлонах грубістю і недоречністю цих черевиків, яка впадала у вічі навіть на фоні неоковирних металевих лез ковзанів.

Бабця розчісувала мою довгу ріденьку косу, заплітаючи її на ніч не надто туго, щоб не заважало спати і щоб вранці можна було розпустити хвилясте волосся, аби здавалося, що його більше, ніж є насправді. Процес розчісування був тривалим і болючим, але бабця приговорювала щось ласкаве, її пальці були швидкими та обережними, ледь чутно торкалися шкіри голови, і від цих доторків у голові приємно паморочилося, хотілося побути подовше у цій напівдрімоті і якомога рідше здригатися від посмикування, якого бабці не вдавалося уникнути, коли волосся було надто вже заплутаним.

З екрану посміхалося знайоме з раннього дитинства обличчя радистки Кет, і все дійство невпинно просувалося до вечірнього чаю з білим хлібом, маслом та аґрусовим варенням. Або ж до партії в лото, дерев’яні бочечки й пожовклі картки із цифрами, полотняний мішечок. Смажене з сіллю на бляшаній бритванці соняшникове насіння або найбільший делікатес — насіння гарбузове, дбайливо очищене бабусею від шкаралупи.

Поступово зернята соняшника стали домінувати в ролі супроводу до щоденного телеефіру, витіснивши гарбузові на периферію дорожезних супермаркетівських наборів, де вони були явно недоречними і губилися поміж кеш’ю та фісташками у напіврозкритих стулках. Акуратно розкладені на пластикових підставках горішки чимось відлякували. Чи то занадто гладенькою поліетиленовою плівкою з її неживим і надто фірмовим відблиском під лампами денного світла, чи то недосяжно далеким кінцевим терміном реалізації, зазначеним поряд із штрих-кодом, чи то невиправдано високою ціною. А можливо, банальною відсутністю солі: усі ці горішки переважно продавалися прісними й несмаженими. У кожному разі це поліетиленове перетворення гарбузового насіння стало символом, якимсь потаємним знаком, і відтоді вечірній перегляд телепередач і навіть фільмів утратив усю свою таємничість і привабливість, перетворився на щось буденне й загальнодоступне.

Екрани телевізорів урізноманітнились фарбами, хоча й не зробили суттєвого поступу в плані якості зображення. Але цього було вже достатньо, аби полотняна торбинка з лото назавжди перемандрувала на антресолі, якісь безрозмірні у ті часи, а їй на зміну прийшло плетіння светрів, шкарпеток, рукавиць, шаликів, спідниць і навіть суконь та пальт, яке здійснювалось без відриву від телеекрану. Та найкрутішим чомусь усе одно вважалося носити речі машинного плетіння. Хоча би домашнього машинного плетіння, не кажучи вже про фабричні речі. Чи про речі фірмові, «імпортні», цінні настільки, що їх не обов’язково навіть носити, достатньо просто мати у шафі, і це вже дає право відчувати власну респектабельність.