Наталка Сняданко: Чебрець в молоцi

Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п’ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.

Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки — двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.

Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася піґулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але піґулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка — радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.

Але щось було не так у цій сцені з моєї уяви. Не те що мені постійно ввижалося щось, чого я ніколи не бачила. І навіть не те, що мені підсвідомо хотілося, аби мама померла в більших муках, ніж, можливо, це було насправді. Це була одна з напівусвідомлених дитячих образ, бо мама кинула мене у важкий момент і зникла з мого життя, коли мене оперували, коли я була під наркозом і коли бабця, у якої до того дня було відносно мало сивих волосин, вийшла з-під операційної з головою, цілковито побілілою з одного боку, ніби хтось провів їй чітку лінію від носа до потилиці. Відтоді бабця почала фарбувати волосся, хоча дуже цього не любила.

Пізніше я збагнула, що саме було не так. Обличчя тієї жінки, яку я уявляла собі, — це було обличчя зі старосвітського портрета без рами, точніше навіть, відретушованої в стилі 50-х фотографії, великої, радше настінної, аніж настільної. Я знайшла цю світлину вже значно пізніше, через багато років після закінчення університету, після бабциної смерті, коли прибирала в помешканні перед тим, як продати його. Я ніколи раніше не бачила ні цієї світлини, ані цієї жінки, вона не була схожою ані на бабцю, ні на маму з тих фотографій, які збереглися в бабциному альбомі. Обличчя жінки було круглим, із широкими вилицями, на обох щоках життєрадісні ямочки, до яких не пасувала вимучена серйозність виразу обличчя, неприродного, як на всіх позованих світлинах. Волосся жінки було вкладене у пишну зачіску, підколоту шпильками з перлинками на кінчиках: перлинки поблискували у волоссі і в кульчиках, цей блиск, мабуть, був результатом старанного ретушування, як і надмірно яскравий рум’янець жінки та її червоні вуста.