Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

Такою поверховістю відзначалися майже всі родинні розмови. Батько уникав нагод на відвертість не лише зі мною — бабця знала про нього не набагато більше, ніж я, а він так само мало уявляв собі, чим живемо і про що думаємо ми з бабцею. Така поверховість гарантувала певний рівень психологічного комфорту наших стосунків, які ніколи не могли загостритися через, скажімо, раптове обурення бабці поведінкою сина чи претензії батька до моєї поведінки. Кожен із нас утримувався від коментарів і занадто детальних розпитувань. І, мабуть, у цьому була своя доцільність, бо зустрічі наші завжди проходили легко й безболісно. Принаймні для мене. Хоча я так і не наважилася запитати батька про те, що він відчув, коли дізнався про смерть мами, і як дає собі з цим раду досі. Як не наважилася запитати й бабцю, чи її рішення замінити мені матір не було визнанням педагогічної поразки у вихованні власного сина, нездатного на повноцінні родинні стосунки. Як не наважилася й запитати їх обох, чи таке постійне уникання конфліктів у родині не перетворюється на самоціль, за досягненням якої втрачаються речі значно важливіші. Крім того, я ніколи не наважилася запитати батька, якою є моя роль у його житті, усвідомлюючи, що одним цим запитанням така розмова обмежитися не може, а готовності ставити інші я наразі не відчувала.

Я часто намагалася уявити собі, як питаю батька, чому мама зробила це, але мені так ніколи й не вдалося придумати хоча б якусь переконливу відповідь, і наша уявна розмова жодного разу і не просунулася далі цього першого запитання.

— Знаєш, — міг би сказати батько, — ніколи не відомо, чому людина робить такі речі. Те, що це трапилося після розмови зі мною, і ця історія з іншою жінкою — все це ще нічого не означає. Ми давно жили кожен у своєму світі і рано чи пізно розійшлися б назавжди. Цього вже неможливо було уникнути. Думаю, вона теж це усвідомлювала. І не думаю, що я дуже багато важив у її житті на той момент. Раніше, мабуть, так. Але тоді вже ні, між нами все закінчилося значно раніше, ніж ми наважилися про це поговорити. Так чомусь завжди буває. Думаю, у неї була інша причина вчинити саме так. А можливо, і не було. Можливо, у таких випадках усе вирішує простий настрій. Брудний сніг за вікном, зламаний ніготь, болючі місячні, хамство продавчині з хлібного. Не будемо ж ми тепер звинувачувати продавчиню з хлібного, що вона довела маму до самогубства?

Або він міг би сказати все зовсім по-іншому.

— Знаєш, — сказав би він, нервово помішуючи гущу на дні горнятка, — я дуже шкодую тепер, що залишив її тоді саму. Ми поговорили досить спокійно, і мені навіть на думку не спало, що вона може зробити щось таке. Тим більше, тоді я ще навіть не вирішив остаточно піти. Просто хотів бути чесним з нею і не хотів, щоб вона довідалася про все від когось іншого. І вона відреагувала достатньо спокійно. Сказала, що це не дуже її дивує, що вона давно чекала чогось схожого і що я можу за неї не хвилюватися, вона дасть собі раду.

Чи навіть так:

— Знаєш, — сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, — я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді були неправі. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам’ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини — я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п’єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.

Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:

— Знаєш, — сказав би мій батько і накрив мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, — усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та й не це головне. Ми занадто довго з нею з’ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об’єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.