Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Сука! Сука! Блядь! Дурна блядь! — верещить Андрій у кинуту слухавку, наче прочитавши думки дружини. — Та щоб тебе… Та я тебе… — і так далі.

«Далі» триває ще хвилин зо двадцять, і ти вже не знаєш, їй воно адресоване чи тобі. Та про всяк випадок зіштовхуєш із декоративної полиці діжку з розлогою штучно-зеленою пальмою. Андрій відскакує від неї, як ошпарений.

…До ранку його квартира нагадує йому палату для божевільних. Коли надійде холодний, байдужий до всього світанок, тебе вже тут, звісно, не буде. Та його це навряд чи хвилюватиме. Єдине, чого йому по-справжньому захочеться — це здатись в обійми найближчого «дурдому» і пробути там якомога довше.

Біля входу до елітного салону краси велично вимальовується сяючий тонований «джип». З салону вибирається вже знайома нам готична брюнетка з претензією на «фаталь». Рита. Скільки їй років, визначити неможливо, позаяк перед візитом до салону вона виглядає старшою свого віку, а опісля — значно молодшою.

Рита — домогосподарка. У гламурному значенні цього слова. Але в душі вона — дизайнер модних лахів. Таке осяяння зійшло на неї в день весілля найкращої подруги, коли вона вдало причепила до сукні нареченої бутафорську квітку, аби приховати дірку, пропалену сигареткою. На цьому, на жаль, потік творчих ідей несподівано урвався. От і доводилося в очікуванні нових «осяянь» цілими днями вилежуватись у салонах краси. Потім — їхати до свого заледве повнолітнього коханця. І витрачати разом з ним Андрієві гроші. Тепер, коли Андрія забрала «швидка» (здурів він без Рити), це можна буде робити частіше і довше. І навіть на шкіряних прохолодних сидіннях його законного «джипа»…

— Нє, ну я, канєшна, знала, шо я — ракавая женщіна, — розказує Рита якійсь зі своїх російськомовних подруг, притискаючи до вуха з діамантовою сережкою сенсорний телефон. — І страдалі за мной, і ридалі, і умалялі вєрнуцца, но так шоб сайті с ума…

Взагалі, з Андрієм Страхопуденком їй не те щоб, але пощастило. А що прізвище в нього таке… ну, то не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими?..

Вони познайомилися сім років тому, коли Рита, запізнюючись на вступні іспити до престижного вузу, намагалась упіймати машину. Тоді їй згодилося б що-небудь принизливо-середнього класу, але вона не встигла відсмикнути руку і вийшло, що зупинила «джип».

До університету вона так і не вступила. Вийшла заміж, про всяк випадок народила дитину. А вся освіта звелась до гортання модних ґлянцевих журналів і читання рекламних проспектів фітнес-клубів та клінік пластичних хірургій. Згодом — до коханця. Певно, Андрій якось дізнався про її маленьку зраду і його серце не витримало… Хоча Рита добре знала, що от уже п’ять років він спить з якоюсь крашеною блондою з роботи, і одружився би з нею, якби вона дала згоду на шлюб, а Рита — на розлучення. А потім ота блонда з якогось дива вкоротила собі віку. Тож питання про кадрові перестановки було скасоване.

— Так ти тіпєрь будішь ждать єво с «дурдома»? — співчутливо цікавиться подруга.

— Нє, ну так шоб ждать, то нє… — непевно відповідає Рита. — На хрєн он мнє, сумашедший? У міня, как ти знаєшь, Ванєчька єсть, — і обидві несамовито регочуть (кожна у свій сенсорний телефон) — мова знову пішла про Риткиного малолєтнього коханця-офіціантика.

Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:

1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.

2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».

3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і — о Боже!.. — ледь не відтяли Риті півпальця).

4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.

5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?

Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту — не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею — щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки — Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».