Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— У ділових колах більше полюбляють слово «операції», — статечно всміхається Соломон.

Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.

А ніч в Африці настає миттєво — ніби падає завіса. Мить — і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…

Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше — по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще — на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?

Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком — сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…

…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).

— І в мене було майбутнє, — раптом озиваєшся ти. — Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?

Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою — шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:

— Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?

Тобі стає лячно:

— Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?

— Це неважко — вони ж усі на тобі написані.

— Написані?..

Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.

Не віддзеркалюєшся.

— Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..

— Та ні, наче нічого. Як завжди.

Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.

— Вбити мене надумала? — він ухиляється од люстерка. — Май на увазі, я давно мертвий! — І вже серйозніше: — Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…

Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника — твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».

Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом, який, певно, відлякав від нього не один десяток потенційних «нєвєст». Днєпропєтровський маньяк, одним словом. Коли бачиш таких, чомусь охоче віриться, що минулого вечора він зарубав усіх своїх родичів, частково з’їв, частково закинув у холодильник, і взагалі, нічо так провів час.

У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:

— Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…

Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…

Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:

— Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…

І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…

…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.

— І довго нам отак сидіти? — приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).