Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира — в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S.Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

— Нічого собі родина…

— Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

— Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

— Чорт, вони жодним словом про мене не згадали! Може, мене ніколи й не існувало?.. Був лише Вітасик, його Ксєнія, моджахєдки та Маринка, через яку вони тепер мусять тікати світ за очі… — Підводишся. — Я мушу себе побачити.

— Куди ти? — підхоплюється й Сашко.

— До моргу, — примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. — Кажу ж — мушу себе побачити.

— Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

— А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

— Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди — «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене — ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

— Шкодуєш?

— Зараз — так, — неохоче зізнається він. — А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

— Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

— Може, краще їм подзвонити?

— І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами — дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті — єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики — хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і — ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?

А що, як зараз вони підведуться і примарними колами почнуть обступати патологоанатома?

Десь тут маєш бути й ти. Тож, мабуть, ти теж підведешся разом з усіма. Але тебе немає. Тут. Поки що. Вслід за відважно-незворушним патологоанатомом твій привид прямує до відділення препарації, а там, якщо треба, дістанеться й до вищих інстанцій — судмедекспертизи та крематорію.

У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.