Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.

…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?

Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня білизна. Зараз ота білизна валялася на підлозі, а її власниця в одну мить заскочила до ліжка із Русалчиним коханим. У нього вдома. А тут ще й Русалка. Може, якби Русалка вибралася з гардеробної, вони б полякалися і розпочався б скандал, а так — вони собі займалися своїми справами, а Русалка була невидимою неспокійною душею, що припхалася отак невчасно.

…Зачекавши, доки вони, нарозважавшись, поснуть, вона тихенько покидає квартиру. Нечутно зачиняє двері, їде додому і лягає спати. Сама. Їй не хочеться жити, і вона не бачить, що розпечене сонце на картині вже майже закотилося за небокрай, а дівчина знову повернулась у профіль і погляд її так само загубився десь вдалині. Тієї ночі картина закінчує рахувати її час. Картина, де сонце довіку приречене заходити, а дівчина — відвертатися.

Бо вночі полотно у важезній бронзовій рамі таки падає. І що найгірше — Русалка тоді спить у ліжку. Сама. Її смерть була миттєвою.

…Ти приголомшено відступаєш. Це сталося десь рік тому, вже й не пригадати, коли точно. Ти й була тією БІЛЯВКОЮ. А він — Ромео. Ви з ним познайомилися на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок, бо він теж був з такої собі корпорації (мережа книжкових магазинів, здається). Розвага на одну ніч. Ти не надала цьому значення і про все забула, так само, до речі, як він. А дехто не зміг забути. Ти й уявлення не мала, що зруйнувала чуже життя.

— Завтра твій похорон, — рівно, без емоцій каже Русалка. — Медекспертизу завершено, тож назавтра тебе ховатимуть. Хочеш — приходь. На похороні люди зазвичай багато про себе дізнаються.

Ти знову глянула на цю чудернацьку мертву дівчину, яка, на диво, не мала до тебе ненависті. Вона й справді була схожа на русалку — довге темне волосся ручаями стікало по плечах, сягаючи нижче талії, великі зелені очі — не такі, як часто буває, — сіре із жовтим, — а по-справжньому очеретно-зелені. Хіба що риб’ячого хвоста не вистачало.

А ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону (хоча після смерті цей відтінок дещо змарнів і потьмянів, а ще, напевне, безнадійно вийшов із моди), лякаючи-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любила ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні?), і тілом, яке навряд чи коли випустила б із дому вбраним у що інше, окрім священних дизайнерських лахів… Колись при житті.

І що він у тобі знайшов, той Ромео? А може, він і не шукав, все сталося саме собою, як зазвичай стається у чоловіків, що мають незабаром одружитися і раптом починають панікувати? А чому ти зробила крок йому назустріч?

Бо ти не інша, ніж світ, в якому ти жила. Світ, що виплюнув тебе із себе, наче пережитий день, від котрого лишаються самі туманні спогади та м’ятий проїзний квиток із пекла громадського транспорту. Світ, що здурів на зароблянні грошей, ставанні обраними та перекручуванні правди на свій комфортний лад. Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Світ, де речі показуються такими, як є, і де тобі однаково буде боляче, бо навряд чи ти такого сподівалася. Світ, в якому вже не було кому зберігати вірність, адже Влад зник із твого життя. Отакий він, твій світ, твоє особисте пекло у всій своїй красі, отака ти.

Ти мала б радіти, що пішла. Однаково в тебе не стало б сил так довго посміхатися, обирати і прокидатися в ліжку, з якого пішов Влад. Ну й дізнаватися, що вбила незнайому дівчину. І, мабуть, через те тобі зараз не можна до Влада, адже скільки не намагалася, ти так і не спромоглася ані побачити його, ані відчути. Так, наче для тебе він зник, розчинився. Де? Звісно, у добропорядному житті, облаштованому для нього батьками. І Крістіною.