Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Ну, то це була ти. Така, якою тебе побачив Влад.

— Хто такий Влад? — зненацька питає Сашко, щойно ти повертаєшся з парку.

Ти завмираєш. Малий пояснює:

— На тобі наче викарбувано це ім’я. Власне, все у цій хаті немов би кричить про нього, хоча я ніколи його тут не бачив.

Справді, ти ж купила цю квартиру, коли Влад пішов із твого життя. І ти розповідаєш.

Уперше ти побачила його в універі на лекції з філософії, де старий професор-маразматик зібрав мало не весь ваш юридичний факультет. Не дуже прислухаючись до нудних філософських гіпотез, ти малювала веселих чортиків у конспекті і думала, з яким збоченцем-художником зведе тебе сьогодні доля після занять, бо от уже рік, як ти підробляла натурницею, і часом траплялося всяке.

Вже тоді ти любила привертати до себе увагу — струнка, як свічка, дівчина-дитина з розсипаними станом довгими темно-русявими косами, що в них вряди-годи — ні, та й спалахувало золотою ниткою грайливе сонячне проміння і зазирало у твої велетенські затаєно-сірі очі ледь із домішком блакитного, котрі дивилися на світ наївно й усміхнено. Тоді.

А він — смаглявий брюнет із темрявими, глибокими (наче не від світу цього) очима — крадькома позирав на тебе і теж щось собі малював. Тобі стало цікаво. Ти затримала на ньому свій погляд. Він підвів голову і глянув у твої очі так відверто і несподівано, що враз вам обом стало зрозуміло, що, напевне, відчули Ромео та Джульєтта, заледве побачивши одне одного.

«Це — він», — вирішила ти, неспішно занурюючись у його темні такі, майже чорні очі.

«Це — вона», — читалося з отих його очей щоразу, як вони стрічалися з темно-блакитними твоїми.

Професор, посріблений сивиною дідок, піймавши отой замріяний погляд, різким окликом виганяє уподобаного тобою хлопця до дошки. Він встигає сховати свій папірець, виходить, але, звісно, жодного слова не може сказати про емпіричний діалектизм у ранніх працях Платона.

Аудиторія, на догоду професорові, заходиться реготом. Кожен радіє, що викликали не його. Ти й собі посміхаєшся і, користаючись нагодою, роздивляєшся його краще. Високий, стрункий, безумовно гарний і вдягається зі смаком. Та найбільше уваги приваблювали його очі…

…очі без дна, у яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. І ти чітко усвідомила, що більше не будеш такою, як була — до тієї миті, як побачила оті по-циганському палаючі очі навпроти. Вони змінили тебе, розбудили, переінакшили, в одну коротку мить розказали, що в світі довкола може бути ще щось, окрім відверто нудних і зарозумілих лекцій із філософії та… претензійних вередливих художників, що обмацували масними щупальцями-очицями твоє оголене тіло, як робили це з сотнями інших натурниць, в надії змалювати їх так, щоб отримати квиток-перепустку до сумнівного виміру вічності. Хай навіть посмертно.

Очі всміхалися. Професор із відвертою ненавистю розводився про те, куди котиться ваше пропаще покоління, от цей молодий чоловік, зокрема, а «молодий чоловік» тримався впевнено, байдуже й незалежно, хтозна, що він там собі думав у відповідь, та мовчання його здавалося красномовнішим, ніж тисячі слів. Для тебе. І було щось таке невловиме (від диявола?) у його погляді, жестах, ході, манері посміхатися і, як згодом з’ясується, манері розмовляти…

Пролунав дзвінок. Тортури завершено. Омана минулася. Швиденько зібравши книжки у наплічник, ти випурхнула з аудиторії, пообіцявши собі, що нізащо не пропустиш наступної лекції з філософії. І може, навіть дізнаєшся, що він там собі малював, отой «диявол». Та краєм ока ти помічаєш, як він загублено роззирається у пошуках тебе, мабуть, бо це ж тебе він пожирав очима, і це через тебе його викликали до ганебного стовпа, тобто до дошки…

Але тебе вже нема. Бо ти завжди останньою заходила в аудиторію (за 2–3 секунди після початку занять, як правило) і однією з найперших примудрялась виместися з неї (це коли взагалі приходила). Такий собі принагідний талант. Дуже любила вчитися.

…А потім, від сусідки за партою, ти дізналася, що він за один. Шляхетна, непристойно заможна родина, єдиний син. Словом, не для тебе. Ти одразу це усвідомила, а він — ні, бо навчався, як і ти, на юридичному, а постійно (на лекціях і на перервах) щось там собі малював, і взагалі, вірив, що людина може стати тим, ким сама захоче. Ти ж була переконана, що станеш тим, чий фах буде вказаний у твоєму дипломі, та й то, якщо сесію здаси. Хоча мріяла писати книжки.