Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.

— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.

— Наперед, — іти вже, може, й не треба…

— Без питань. То скільки?

Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.

Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…

Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.

Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.

— Де ти навчився так малювати?

Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:

— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?

Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.

— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.

Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися (бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.

Він завмирає.

— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.

Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:

— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…

Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.

— Портретист? Обличчя? То й малюй собі обличчя, — і ходою Афродіти ти йдеш до канапи, де він попросив тебе розлягтися, і правильне сонячне освітлення відблисками грає на твоїй оголеній золотавій шкірі, спалахує іскрами-нитками у довжелезному, відкинутому назад волоссі. Він стає до мольберта. Намагається зосередитись, та боковим зором ти помічаєш, що в нього тремтять руки. Пробуєш розважити його дурними жартами, анекдотами, та замість того, щоб сміятися, він губиться у словах, шаріється і взагалі нагадує тобі першокласника. Ти посміхаєшся. Він так довго домагався твоєї уваги, а тепер не знає, що з тобою робити?

За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.