Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..

Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже!), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.