Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Як пишеться слово «прєлєстно»? — раптом завмирає він у творчій задумі. — З літерою «т» чи без неї?..

— Через «т», — знічев’я підказуєш йому (напад сміху вже трохи минув).

— Через «т»! — блискавично ловить літаючу в повітрі підказку Андрій.

Ти насторожуєшся. Досі нікому не було до тебе діла — ти проходила крізь людей, через тебе пролітали автівки, пташки та інша блаженна срань світу. А на Андрія ти можеш впливати?

Аби підтвердити цю гіпотезу, підкидаєш йому ще жменю літер, підказуєш цілі слова, навіть будуєш кілька зворушливо-вигадливих речень. І Андрій усе то ловить. Якоїсь миті йому навіть мариться, що за його плечима стоїть Бозя — весь такий осяяний світлом, пафосний і величний. Здається, варто йому озирнутися — і він побачить Його…

Андрій рвучко озирається, ледь не перекинувшись разом зі своїм кріслом-троном на коліщатах. І вихоплює із полірованої поверхні шафи навпроти своє напівобернуте відображення з розгубленим писком та відвислою на ньому щелепою. Розлогим кабінетом знову котиться твій сміх. Андрій наїжачено втягує голову у плечі. Тут щось є. Не виключено, що Бозя. А як нє?..

Зненацька він перестає почуватися Божим обранцем. Хапає нещасний рукопис, пакує його разом із нетбуком у статусний шкіряний порфель, туди ж летять мобілка і портсигар…

— Мене ні для кого немає! — кидає на ходу здивованій секретарці й тікає.

За хвилину його чорнявий тонований «джип» зривається із насидженого місця на парковці і летить, оминаючи міські пробки, в широке мегаполісне нікуди. Та навіть в обіймах коханого джипа Андрій не почувається захищеним. Бо поряд, пристебнувшись ременем безпеки, сидиш ти.

Додому повертається вже надвечір. Наче шматок в’яленого м’яса, вивалюється із осточортілого авто, в якому, бачить Бог, теж оселилося щось нечисте. Лізе сходами нагору. Дзвонить у броньовану фортецю дверей.

За дверима його зустрічає розлючена дружина:

— Де вештався?! — грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. — Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… — далі їй бракує слів.

— Всі ви, баби, однакові, — він бере цигарки і йде палити на балкон.

Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.

Ти ж залишаєшся. Однакові?!

…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.

…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.

Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить — і…

…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.

Нарешті засинає, щоб знову прокинутися від того, як двері повільно, з рипінням відчиняються…

Хоч стій, хоч падай. Більше він не засне. Нехай не сміє засинати, бо ХТОСЬ прийде знову. Він жбурляє праску у відро для сміття. Аж смішно, наче вона звідти не вибереться (не зараз, а коли він забуде про неї).

Балкон. Він навіть не наважується висунутись туди по кляті цигарки. А вони ж там залишились! Чорт з ними, кидає палити…

Немов у лихоманці, набирає номер дружиноньки:

— Ти маєш повернутися, Рито! Зі мною щось не так!..

— Не можеш розшукати вечерю? Вона в мікрохвильовці.

— Ні, ти не розумієш!.. Тут… з цією квартирою щось не так!

Рита поблажливо переводить подих:

— Справді, вже три дні ніхто не прибирав. Виклич хатню робітницю, її номер наліплено на холодильнику… — замислюється. — Хоча ні, навряд чи Лідочка приїде в такий час. Краще виклич собі повію. Одну з тих, чий номер записаний у твоїй телефонній книжці під грифом «Бізнес-партнери»! Думав, я не бачила?!

— Годі мене діставати! — Андрій налякано втрачає рештки здорового глузду і самоповаги. — То ти приїдеш?..

— Нічого не вийде, Андрію. Ти розбив мені серце!.. — пафосно відповідає Рита, не випускаючи з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вираховувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення. І отоді можна починати відкрито зустрічатись із симпатичним офіціантиком із ресторану навпроти, що на добрих вісім років молодший від неї… Але ж у коханні вік не має значення?