Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Та ти на нього зла не тримаєш. Просто навіщо платити за «пирковку», коли на ті самі гроші можна піти десь випити кави? Хоча ні, зараз ти віддала б усі до копійки заощадження за кляту «пирковку», ще й винна б лишилася, аби тільки скасувати цей безглуздий жарт.

Шкода, що дядько в засмальцьованих штанях і його безсмертний Лєнін зі Сталіним вкупі не мають такої влади, інакше дядько враз лишив би на хрін цю дурну «пирковку» на проізвол судьби і поїхав би мандрувати світом з фотоапаратом на пузі, як життєрадісні американські пенсіонери, для котрих життя тільки починається…

І комунізм строїти не треба.

Але кожному — своє. Йому брудні штани, спогади про Лєніна і перекособочена «пирковка», а тобі — Ловець Снів і примарна, по-дурному безглузда смерть.

Вже було прямуючи геть, ти раптом зупиняєшся. Ви з ним ніколи навіть не поцікавились, як одне одного звати. Звісно, подумки ти охрестила його Васьок, а вже як він тебе охрестив, мабуть, краще й після смерті не знати. Та справа в іншому. Він для тебе завжди був дурним дядьком, що пропив, прогайнував та програв у карти все своє життя. Ти для нього — легковажна фіфа, яка й уявлення не мала, нащо їй те життя взагалі здалося. І що найгірше — ви обоє були недалекі від правди.

Залишивши дядька й далі розмовляти з чорно-білим телевізором, прямуєш собі далі. Має ж бути хтось, хто виправить це непорозуміння. Бо ти ніколи не боялася смерті. Переходила дорогу в недозволеному місці, застуду переносила на ногах, напивалась, бувало, до чортиків (потім з ними, потім вже без них), спала, що гріха таїти, з незнайомцями (кавалєрів водила нємєряно)…

Смерть була наче не про тебе. Якесь дивакувате шосте чуття підказувало, що поки їй до тебе — зась. Хотіла жити вічно. Досі виходило. Аж доки не опинилася на тому даху.

Ти пробуєш уявити, що зараз діється з Енн Марі Скотт. Певно, місця собі не знаходить. А в пресі, без сумніву, вже з’явилась невеличка замітка:

…НЕЩОДАВНО ДОЧКА ВІДОМОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ЕНН МАРІ СКОТТ ПОКІНЧИЛА ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ. ПРЕДСТАВНИКИ СКОТТ ВІДМОВИЛИСЯ ДАВАТИ З ЦЬОГО ПРИВОДУ БУДЬ-ЯКІ КОМЕНТАРІ. ТА НЕ ВИКЛЮЧЕНО, ЩО ЗАГИБЕЛІ ДІВЧИНИ ПОСПРИЯЛО ВЖИВАННЯ ЛЕГКИХ НАРКОТИКІВ-ГАЛЮЦИНОГЕНІВ, ХОЧА В ЇЇ ОРГАНІЗМІ НА МОМЕНТ СМЕРТІ НЕ БУЛО ВИЯВЛЕНО ЖОДНИХ СЛІДІВ ТРА-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ… ТІЛЬКИ АЛКОГОЛЬ ТА НЕЙМОВІРНА КІЛЬКІСТЬ КОФЕЇНУ…

Енн Марі Скотт оскаженіє. З часом вона, можливо, покине писати любовно-детективно-пригодницькі книжечки і видасть бестселер про твою смерть. Так, як вона собі її уявляла, бо про твоє життя їй навряд чи багато відомо.

Книжка розійдеться, як гарячі пиріжки, ще б пак — дочка відомої письменниці. А в Енн Марі з’явиться черговий маєток-особняк чи нова раритетна машина. Та ця історія буде несправжня — лише витвір письменницької уяви Енн Марі Скотт. От тобі й твоє призначення у житті. Виконано.

Не дочікуючись дозволено-зеленого світла, ти щодуху мчиш через дорогу. Ще й у забороненому місці. Губиш цвяхи-підбори. Крізь тебе одразу пролітає кілька автівок, але ти нічого не відчуваєш, хіба що легенький подих вітру, просякнутого бензиновим смородом, на мить зупиняєшся і женешся далі [1] Прохання не відтворювати прочитане у реальному житті, всі трюки виконує професійний привид. . І ніхто із перехожих навіть не озирається на дивну босоногу дівчину в сукні від Prada, що стрімголов біжить павучими лабіринтами вулиць, чи то втікаючи від когось, чи наздоганяючи.

До видавництва ти дісталася десь у пообіддя — розпелехана, розхристана, як відьма-аматорка, не вистачало хіба летючої мітли, яка, виявляється, і до суконь від Рrada пасує.

Прийомний передпокій. Тут тихо і прохолодно, лиш подекуди з кутків чутно перешіптування та стримуваний, неслухняний, часом нервовий сміх офісного контингенту. Говорять про тебе.

Дихати стало легше. Бо та дурна божевільна сука покінчила життя самогубством, замість, дякувати Богу, того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво…

Падлюки. Радіють. Зараз ще почнуть гуртом танцювати самбу, чи що там танцюється на щорічних карнавалах у бразильському Ріо-де-Жанейро.

Падлюки.

— Я — тут! — влітаєш просто до осередку офісного театру тіней. — І я все чую!..

Та жодне око не зауважує твоєї присутності, жодне вухо не чує твого надривного крику. Тебе не існує. Усім на тебе начхати. І не кажи, що не знала.

Зціпивши зуби, зазираєш до дизайнерського відділу. Генія Ісуса Христа на робочому місці немає. У кутках теж не ховається. Певно, захворів. Або прикидається мертвим, як ти. Та якби ти завітала до нього додому — у захаращену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю міста, то побачила б, що він лежить на холодній кафельній підлозі у ванній і корчиться від спалахів болю — наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Здається, він кілька днів не спав. Чи не спатиме.